26 глава

Вечір настав непомітно.

Аліса востаннє перевірила, чи все взяла Діана, після чого поправила їй волосся.

— Подарунок Келар?

— У сумці.

— Зубна щітка?

— Теж.

— Піжама?

Діана важко зітхнула.

— Мамо, я йду на одну ніч, а не переїжджаю.

Едвін, який стояв біля дверей, тихо засміявся.

— Не сперечайся. Твоя мама може скласти список навіть для походу на кухню.

Аліса кинула на нього погляд.

— Ти хочеш перевірити?

— Ні, дякую. Я вже засвоїв урок.

Діана засміялася, а Аліса взяла сумку.

— Тоді ходімо. Скайвуди нас уже чекають.

Едвін відчинив двері, пропускаючи їх уперед.

Цього вечора вони йшли в гості не просто компанією друзів.

Вони йшли сім'ями.

За годину сім’я Вінтерів стояла перед дверима Скайвудів.

Едвін поправив комір сорочки й востаннє оглянув своїх рідних, переконавшись, що всі виглядають належно.

Він постукав.

Не минуло й кількох секунд, як за дверима почулися кроки.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Ліветта.

— О, ви вже тут! — з усмішкою промовила вона. — Проходьте, ми на вас чекали.

— Дякуємо за запрошення, — чемно відповів Едвін.

Ліветта відступила вбік, пропускаючи гостей до будинку.

— Не стійте на порозі. Почувайтеся як удома.

Першим зайшов Едвін, за ним решта родини. Ліветта привітно зустріла кожного, обмінюючись короткими люб’язностями.

З вітальні почувся голос Нервіна:

— Ліветто, це вони?

— Так, — відповіла вона, повертаючись до чоловіка. — Вінтери вже приїхали.

Нервін вийшов їм назустріч і одразу простягнув руку Едвіну.

— Раді вас бачити. Проходьте.

— Навзаєм, — усміхнувся Едвін.

— Ми вже почали думати, що ви заблукали, — пожартував Нервін.

— Ледь не заблукали, — засміявся Едвін. — Але, на щастя, дісталися.

Ліветта тихо засміялася й запросила їх далі.

У будинку було тепло й затишно. У вітальні вже був накритий стіл, а на ньому стояли напої та невеликі закуски.

— Сідайте, — сказала Ліветта. — Не хочу, щоб ви почувалися нашими офіційними гостями.

— Після такого прийому це навряд чи можливо, — усміхнувся один із Вінтерів.

Нервін посміхнувся й зачинив двері.

Здавалося, вечір обіцяв бути спокійним.

Хоча ніхто з них ще не знав, наскільки швидко ця зустріч перетвориться на звичайну дружню розмову, жарти.

Діана простягнула Келар акуратно загорнуту в подарунковий папір коробку.

— Це тобі.

Келар здивовано подивилася на подарунок, а потім на Діану.

— Мені?

— Авжеж. Відкривай.

Келар швидко розгорнула папір і відкрила коробку.

Її очі одразу загорілися.

— Ого! Діано!

Всередині лежав колекційний набір фігурок із їхнього улюбленого аніме.

— Ти знайшла їх?!

— Так.

— Я ж стільки разів шукала цей набір!

Келар обережно дістала фігурки одну за одною й почала розставляти їх поруч.

— Подивись! Вони всі тут!

— Я знала, що тобі сподобається.

— Він неймовірний!

Келар раптом відклала фігурку й міцно обійняла Діану.

— Дякую тобі!

Діана засміялася й обійняла її у відповідь.

— Будь ласка.

Дівчатка ще кілька секунд стояли в обіймах, а потім Келар знову повернулася до коробки.

— А ця має стояти посередині.

— Чому?

— Бо вона моя улюблена.

— Тоді все чесно.

Неподалік дорослі спостерігали за ними з усмішками.

Ліветта тихенько нахилилася до Нервіна:

— Вони так швидко подружилися.

— Мені здається, вони вже давно поводяться так, ніби знайомі все життя.

— І це прекрасно.

Нервін усміхнувся, дивлячись, як Келар щось захоплено пояснює Діані.

— Думаю, цей подарунок вони ще довго згадуватимуть.

Хтось із дорослих непомітно дістав телефон і почав знімати.

Ліветта помітила це й тихо засміялася:

— Знову сімейний архів?

— Звичайно. Такі моменти не можна втрачати.

Діана й Келар навіть не звернули уваги на камеру.

Вони сиділи поруч і разом розставляли фігурки, сперечаючись лише про те, хто з персонажів має стояти в центрі.

А дорослі просто дивилися на них і усміхалися.

Аліса дістала із сумки кілька контейнерів і поставила їх на стіл.

— Так як з нас десерти… — вона хитро усміхнулася. — Я тут дещо зробила.

Келар одразу зацікавлено повернулася до неї.

— Що саме?

— Таємно дізналася в тебе, хто що любить, — Аліса відкрила перший контейнер. — І приготувала все.

— Все? — перепитала Ліветта.

— Ну… майже все, що встигла.

Аліса почала діставати десерти й перекладати їх на тарілки.

Келар одразу впізнала один із них.

— О, це ж татове улюблене!

Нервін здивовано підняв брови.

— Моє?

— Так.

— А звідки вона знає?

Келар невинно усміхнулася.

— Я розповіла.

— А я думав, у нас із тобою секрети.

— Не такі важливі.

За столом тихо засміялися.

Ліветта тим часом помітила свій улюблений десерт і тепло усміхнулася.

— А це ти теж про мене випитувала?

Аліса кивнула.

— Хотілося приготувати щось, що вам справді сподобається.

— Тоді, здається, Келар недарма тебе здала, — засміялася Ліветта.

— Я взагалі дуже корисна, — гордо заявила Келар.

Діана, яка стояла поруч, тихо засміялася.

— Особливо коли справа стосується солодкого.

— Оце точно.

Аліса поставила на стіл останню тарілку й задоволено оглянула результат.

— Ну от. Тепер можна їсти.

— «Можна»? — Нервін подивився на стіл. — Після такого вигляду я вже не впевнений, що зможу себе стримати.

— Не треба, — усміхнулася Аліса. — Я саме для цього й готувала.

Келар уже потягнулася до одного з десертів.

— А цей можна?

— Келар, — Ліветта глянула на доньку з усмішкою, — дай хоча б усім сісти.

— Я просто перевіряю якість.

— Звісно, — Нервін кивнув. — Дуже відповідальна робота.

Келар задоволено взяла десерт.