Під Місячним Небом

Розділ 79. Місто мертвих

За воротами не було темряви.

Там було місто.

Таке саме, як Сеул.

Але без людей.

Вулиці були мокрими від дощу.

На перехрестях стояли порожні автобуси.

У магазинах горіло світло.

А на тротуарах ходили душі.

Хтось чекав автобуса.

Хтось телефонував.

Хтось купував каву.

Наче звичайний день.

Соа тихо запитала:

— Вони знають, що мертві?

Муґьон відповів:

— Ні.

— Чому?

— Бо найстрашніше покарання — не смерть.

— А що?

— Забути, що ти помер.

Техьон міцніше стиснув руку Соа.

Вона відчула, що його пальці холодні.

Занадто холодні.

— Техьон.

— Я в порядку.

— Ти холодний.

— Тут холодно.

Вона знала, що він бреше.

Але не сказала нічого.

Бо попереду стояла дитина.

Та сама.

Дев'ять хвостів.

Золоті очі.

Вона дивилася прямо на них.

— Я чекала.

Соа зробила крок.

— Ти знаєш, як врятувати його?

Дівчинка кивнула.

— Так.

— Як?

Вона подивилася на Техьона.

Він має згадати, ким був до того, як його створили.

Техьон зблід.

— Ні.

Дівчинка посміхнулася.

— Ти боїшся згадати.

— Замовкни.

— Ти знаєш, що станеться, якщо згадаєш.

Соа подивилася на нього.

— Що?

Дівчинка відповіла:

— Він перестане бути Техьоном.

Тиша.

— А ким стане?

Дівчинка подивилася в небо.

Тим, хто був до нього.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше