Розділ 22. Лис із одним хвостом

Бекхо народився в горах, де взимку сніг лежав майже до самого літа.

Він був маленьким духом.

Його хутро було білим, як перший сніг.

Він жив один.

І хоча інші духи вважали його особливим, Бекхо не розумів чому.

У нього був лише один хвіст.

Для кумихо це означало майже нічого.

Він не міг створювати складні ілюзії.

Не міг змінювати погоду.

Не міг читати людські сни.

Єдине, що він умів, — приймати людську подобу на короткий час.

Одного дня він спустився з гір.

Того року зима була особливо лютою.

У селі біля підніжжя гори люди готувалися до свята.

Бекхо стояв далеко від будинків і спостерігав.

Він дивився, як люди сміються.

Як діти бігають навколо багаття.

Як старі розповідають історії.

І вперше йому стало цікаво:

як це — бути людиною?

Тоді він почув плач.

Біля річки сиділа дівчина.

На ній був тонкий білий одяг.

Її руки були червоні від холоду.

Бекхо підійшов.

— Ти замерзла.

Дівчина підняла голову.

— А ти хто?

Бекхо не знав, що відповісти.

— Мандрівник.

— У таку погоду?

— Я люблю холод.

Дівчина засміялася.

— Дивний ти.

— Чому ти плачеш?

— Я загубилася.

— Де твій дім?

Вона показала в бік села.

— Там.

Бекхо провів її додому.

Але наступного дня повернувся.

І наступного.

І ще наступного.

Він сам не розумів, чому.

Дівчину звали Соль.

Вона була дочкою місцевого травника.

Вони говорили годинами.

Вона розповідала про людей.

Він розповідав їй про гори.

Тільки не казав, що був духом.

Одного вечора Соль запитала:

— Ти коли-небудь закохувався?

Бекхо здивувався.

— Ні.

— А хотів би?

— Не знаю.

Соль усміхнулася.

— Я думаю, що це страшно.

— Чому?

— Бо тоді ти отримуєш людину, яку можеш втратити.

Бекхо запам'ятав ці слова.

Він ще не знав, наскільки вони виявляться правдивими.