Розділ 1. Дівчина під дев’ятим місяцем

Над Сеулом ішов дощ.

Не той легкий літній дощ, який швидко минає, а холодний, майже осінній. Він стукав по дахах старих будинків, ковзав по неонових вивісках і перетворював вулиці на довгі дзеркала.

Було 23:47.

Хан Соа стояла перед старими кам'яними сходами, тримаючи над головою чорну парасольку.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

Вона подивилася на свій телефон.

23:47.

До храму залишалося ще кілька десятків метрів.

Позаду — темний ліс.

Попереду — старі сходи.

А десь посередині, за деревами, знаходився храм, про який вона останні три тижні збирала інформацію.

Храм Чхонвон.

Місцеві мешканці майже не згадували про нього.

А ті, хто все ж говорив, повторювали одну й ту саму історію.

«Не приходь туди після опівночі».

Соа, звичайно, прийшла.

Вона була сценаристкою-початківицею і працювала над документальним фільмом про стародавні корейські легенди.

Її начальник сказав:

— Нам потрібна справжня історія про кумихо.

І саме це привело її сюди.

Соа підняла голову.

Між хмарами на секунду показався місяць.

Вона завмерла.

Місяць був дивним.

Надто великим.

Надто червоним.

І навколо нього було видно дев'ять тонких світлих кілець.

Соа повільно опустила парасольку.

— Це ще що...

Телефон у її руці раптом згас.

— Ні-ні-ні...

Вона натиснула кнопку.

Нічого.

— Тільки не зараз.

Навколо стало тихо.

Занадто тихо.

Навіть дощ припинився.

Соа почула звук.

Шурхіт.

Вона різко обернулася.

Нікого.

— Є тут хтось?

Тиша.

Вона зробила крок назад.

І почула голос.

Чоловічий.

Дуже тихий.

Прямо біля свого вуха.

— Ти запізнилася.

Соа закричала.

Розвернулася.

Нікого.

Її серце шалено билося.

— Хто тут?!

Відповіді не було.

Але тепер вона помітила дещо інше.

На землі лежала маленька біла лисиця.

Вона була поранена.

Соа одразу забула про страх.

— Бідолашна...

Вона поставила парасольку на землю й присіла.

Лисиця дивилася на неї.

Її очі були...

золотими.

Не жовтими.

Не бурштиновими.

Золотими.

Соа простягнула руку.

Лисиця не втекла.

Навпаки.

Вона дозволила себе торкнутися.

І в ту ж мить світ зник.

Соа побачила вогонь.

Палаючі будинки.

Людей, які бігли вулицями.

Крики.

Плач.

Сніг, забарвлений кров'ю.

А посеред усього цього стояв чоловік.

Молодий.

У чорному ханбоку.

Його довге волосся розвівав вітер.

За його спиною...

було дев'ять хвостів.

Він тримав на руках дівчину.

Вона була вся в крові.

— Не залишай мене...

Чоловік тремтів.

— Я не залишу.

— Обіцяєш?

Він притиснув її до себе.

— Обіцяю.

Дівчина підняла руку й торкнулася його обличчя.

— Тоді...

Вона ледве посміхнулася.

— ...знайди мене.

Чоловік заплющив очі.

— Де?

Дівчина прошепотіла:

— Під дев'ятим місяцем.

І померла.

— НІ!

Чоловік закричав.

Дев'ять хвостів навколо нього спалахнули золотим світлом.

Соа різко прокинулася.

Вона лежала на мокрих кам'яних сходах.

Лисиця зникла.

Але перед нею стояв чоловік.

Високий.

У чорному пальті.

Чорне волосся мокре від дощу.

Його обличчя було настільки спокійним, що це лякало більше, ніж крик.

Соа піднялася.

— Ви...

Чоловік мовчав.

Він дивився на неї так, ніби бачив привида.

— Ми знайомі?

Його очі здригнулися.

— Ні.

— Тоді чому ви на мене так дивитесь?

Він зробив крок уперед.

Зупинився.

Поглянув на її ліву руку.

На золотий браслет.

Його обличчя змінилося.

— Звідки в тебе це?

Соа подивилася на браслет.

— Не знаю. Він у мене з дитинства.

Чоловік зблід.

— Неможливо.

— Що неможливо?

Він нічого не відповів.

Лише прошепотів:

— Хе Рін...

Соа насупилася.

— Хто така Хе Рін?

Чоловік підняв на неї очі.

І вперше за багато століть його голос затремтів.

— Ти.