Розділ 39

– І все одно не розумію... – проговорила, трохи помовчавши.

– Чого саме?

– Ці Гнилявки... вони були так схожі на справжніх людей, хіба що Даліла вирізнялася цікавою вимовою деяких слів...

– Ну, річ у тім, що і реальна Даліла має ту саму ваду, хоча... Гадаю, що у Гнилявки, що її зображувала, цей недолік дещо погіршився.

– Але ж вони чудово вжилися у ролі! Пані Ранна навіть передала мені слова тітоньки Агати!

– Гнилявки здатні м-м-м... краще за все буде сказати «поглинати» спогади своєї жертви, в такий спосіб підлаштовуючись до середовища. Інше питання, що з такими, як ці, я ще ніколи не стикався. Зазвичай вони, якщо і можуть приховати істинний запах, то дуже ненадовго, а від дракона – задача не з легких.

– То, Драку кажан на площі був ні до чого?

– Звісно. Це вистава для людей.

– От скотиняка, він тоді й перевіряти почав не одразу!

– В цьому увесь Драк. Нема, що з тебе взяти – не біжу допомагати.

– Ну і Туман з ним! – пирхнула я, помітивши, що ми вже майже дійшли до негустого підліска, за яким виднівся мій дім.

Розгледівши фіолетовий дим, який кільцями вилітав з пічної труби, застигла.

Взагалі, вся моя хатинка, немовби поглинувши фіолетове сяйво місяця, злегка світилася.

– Ти це бачиш, Дрейку?

– Бачу, аякже.

– Пішли скоріше!

Буквально скотившись зі схилу, ми, намагаючись не шуміти, (тачка нещадно скрипіла) заїхали у двір.

Озирнувшись на дім противного сусіда, вихопила крихітний вогник у вікні.

– Знову цей дід! – прошепотіла роздратовано. – Він за нами слідкує!

– Не звертай уваги, – Дрейк безтурботно змахнув рукою, –  пан Гугень все життя на твою тітоньку заяви писав, все намагався їй відплатити за образу.

– Яку ще образу?

– Вона відмовилась за нього заміж піти, от він їй і солив нескінченно, – Дрейк обережно спер ручку тачки на балясину.

Несподівано за нашими спинами скрипнули й прочинилися вхідні двері.

Віник з каструльками, кружляючи навколо чорнявого, із завзяттям підштовхували його до сходів.

Коли ж ми ступили всередину, килим відсунувся сам собою і кругла кришка люка, голосно чхнувши, стала підійматися, відкриваючи нашим поглядам кам’яні фіолетові сходинки.

– Хм-м-м... чесно кажучи, я гадала, що цей ключик, – помахала останнім у повітрі, – саме для цього люка.

– Видно, для чогось іншого. Може, почекаєш тут, а я спершу спущусь і перевірю?

– Ні в якому разі!

– Ну, звісно, зробимо, як роблять нелогічні герої книжкових жахіть, підемо разом перевіряти, чи не живе в підвалі чудовисько! – засміявся чоловік і, ступивши на першу сходинку, простягнув мені руку.

Прутик і каструльки летіли поруч, з кожним нашим кроком вниз, у підвалі ставало трохи світліше, утім... я не помічала нічого такого надзвичайного чи незвичного. Дерев’яні полиці, заставлені прозорими пляшечками, старими горщиками для квітів. У кутку причаїлися невеликі казани, вздовж стін, прибиті товстими цвяхами, тягнулися килими. Здавалося, їх повісили не стільки для тепла, скільки тому, що в домі для них просто не залишилося місця. Можливо, саме з цієї причини на підлозі було настелено щонайменше чотири килими з довгими китицями. Було тут ще й крісло. Що красувалося на ньому зверху, замість ковдри? Ну, здогадайтеся з одного разу! Правильно – килимок!

– Не розумію... – протягнула розгублено. – І що ж тут потрібно відкрити?

– Може статися, що й нічого, – повільно проговорив Дрейк.

– Ой, ну все, що за трагічний настрій?! Старайся-старайся, ночей не спи, думай-вигадуй, як нарешті вам прокляття позбутися, а він очі розкрити до кінця не може! Тьху! – водяний дідуган, зависнувши під самою темною стелею, затягнувся люлькою і роздратовано випустив штук двадцять бульбашок через ніс. – Заради усієї води на цьому світі, підніміть вже ці страшенні килими – там коробка, ключ до неї! А в ній, драконе, те, що вам треба. Ну, чого застиг?

– Це і є озерний дід? – незворушно спитав Дрейк, глянувши на мене.

Відповісти я не встигла, бо зеленовусий виявився прудкішим.

– Та який я вам дід?! В мене борода ще до живота не доросла, та в мене жодної сивої волосини!

– Чому допомагаєш? – рівно поцікавився чорнявий.

– А ти звивинами поворуши, драконе. Гадаєш, дуже приємно бути частиною вашого прокляття? Я що? Я тут до чого? Я собі в лісі жив, в озері своєму плавав, а потім ця прителепкувата Чарівниця з мого озера води для свого прокляття набрала. І все! І я і озеро – примари. Сиди там, раз на сто років чекай, щоб діва у озеро вступила, щоб місяць був фіолетовий, щоб кохання у діви з драконом було! Ля-ля-ля і далі по списку. Дістало! Мені нормального життя треба! Все, коробку відкривай... А-а-а-а-а... Іще одне, поки не забув... я б от не був на твоєму, драконе, місці так вже певен, що твої предки у Чарівницю закохані були, у неї на голові десять волосин стирчало, а з зубів – два... задніх! – дід розсміявся. Обриси його сірого тіла зникали, зате залишились бульбашки.

Збившись у стайку, наче барвисті рибки, вони майнули вниз і торкнулися краєчка затертого килима.

І дійсно, під товстими шарами строкатої тканини, знайшлося заглиблення, а в ньому – коробка.

Звичайнісінька, в таких зазвичай зберігають прикраси чи голки з нитками. На запиленій кришці виділявся яскравий напис:

«Хто відкриє – не зрадіє! Клянуся двома цілими зубами!»

– Ой, як страшно! – пирхнула я і раніше, ніж Дрейк встиг мене зупинити, підняла кришку.

Нічого, окрім двох тьмяних клаптиків невідомо чого, там не виявилося.

Одначе варто було чоловіку торкнутися дивних предметів, як вони засяяли і набралися кольору. Темно-зеленого і... золотистого.

– Луска! – заворожено вигукнула я. – Це ж треба, вона вкрала у ваших предків луску!

Замислено кивнувши, Дрейк обережно доторкнувся до зеленої. Сяйво перекинулося на його пальці, потягнулося вище і вище, тонкі цівки темно-зеленого вогню розповзалися вздовж його шкіри, я бачила яскраві спалахи крізь щільну тканину сорочки, а тоді на одну коротку мить чоловік спалахнув увесь, з голови до ніг, і луска щезла.