Розділ 38

Зупинившись навпроти Гнилявок, Дрейк змахнув рукою і їх усіх підняло в повітря і злегка трухнуло. Нічого собі! То, он як він хвіртку і паркан відремонтував!

– Замовкнути, – холодно вимовив чоловік таким тоном, що замовкнути закортіло й мені, хоч я і без того мовчала. – Я хочу знати все, всю правду. На якого Тумана ви з’явились в Райдужжі, чого вам тут треба?

– Ой-ой, ти диви, який страшний і грізний дракон! – насмішкувато протягнув вусатий. – Боюсь, аж вмираю! Тьху!

– Тобі і слід боятися, бо як тільки я дізнаюся правду, ви всі відправитеся до камери, а звідти на кострище.

– І після цього ще ми зло! – вигукнула фальшива Розі. – Хоч скачи, хоч ричи, драконе, а місто стане нашим! Ми нарешті заживемо! А на вогнищі згорять ті, хто нашу сестру минулого року спалив!

– Ваша сестра багато біди в місті наробила! – гаркнув Дрейк.

– Ну, подумаєш! Зате вона нікого не їла! Ви, люди, вічно ганяєтеся за нами, життя не даєте, а ми, Гнилявки з північних боліт, взагалі нікого не їмо! Це Неперевершені жеруть усіх підряд, бо вони лісові! – вуса дідугана тремтіли від злості.

– Все, дістали, розповідайте, – чорнявий говорив спокійно, але голос його змінився і я на кілька секунд відчула непереборне бажання розповісти йому, що завгодно, що б він не попросив.

Одначе, з Гнилявками, видно, фокус не спрацював.

– Ага, вже біжу тобі все розповідати, драконе, нам твої чари гіпнотичні – до гузиці! – вимовив Фіня. – Ти колись чув про драконячий камінь, га? На дні боліт багатенько цікавого є!

Далі все сталося дуже швидко.

Гнилявки якось разом позеленіли, і вкрилися слизькою багнюкою, мотузка розійшлася і банда опинилася на свободі.

Важко тепер було розрізнити, хто є хто, обличчя наче стерлися, хіба що по одягу.

Віник з каструльками рвонули на допомогу, але в них полетіла зелена рідота і мої друзі вже втретє за одну ніч знову опинилися в полоні.

Дрейк ковзнув до того місця, де я стояла, затуляючи собою.

– Розкрий сюди вуха, Драконе, можливо, цей камінь ще не має над тобою влади, але от над тим, кого ми впіймали у цьому лісі...! Що я не накажу йому, та будь-хто з нас, він зробить! Тільки ми знаємо, де він. Ти ж його шукав, чи не так, а знайти не зміг. І не знайдеш без нашої допомоги!

– Дідуню, ну не говори з ним так! – несподівано  загугнявила Даліла.

– Мовчать, внучільда!

Дрейк стояв так близько до мене, що я відчула як напружились його м’язи, а тіло немов скам’яніло.

– Чого вам треба?

– Чого треба-чого треба?! – передражнила Гнилявка у сукні Розі. – Золота твого нам треба! Всі знають, що у драконів є замок, а там – незліченні багатства!

– Ага! – весело зареготала Гнилявка з трубкою. – Всі знають, що ви роками скарби збираєте! Тому, якщо не хочеш, аби з тим драконом щось сталося, веди нас до замку!

– Погоджуйся, Дрейку, дідо пообіцяв, що не буде тебе точить, ти будеш жити зі мною, а хіба ж багато золота – погано? Для чого в замку його тримать? Я страх як золото люблю! Будемо шикувати!

– Не точить, а мочить, скільки разів казати, Трудя! – рикнула Розі.

– Ну, мочить! Яка різниця! – ображено вигукнула фальшива Даліла. – Погоджуйся Дрейку, я можу твоєю жабою стати рудою! Дім твоїм стане!

Усі разом вони зареготали, а я хіба що у повітря не злетіла від злості, і вже націлилась, щоб кинутися на зелену потвору, та чоловік мене притримав.

– Не змушуйте мене діяти силою, – спокійно вимовив він. – Відпустіть того дракона, що впіймали і я дам вам піти з миром. Не зліть мене, ви про це пошкодуєте.

– Ще чого! До замку нас веди! Ми і золото хочемо, і це місто! Зараз дружка твого розбудимо, в нього теж замок є! – вигукнув Гнилявий, трясучи шаблею, яку встиг підняти з купи чорного листя.

– Йшли б ви звідси на своїх ногах, допоки можете, ви не тих драконів обрали, ми прокляті.

– Казочки, фе-фе! – вигукнула Лже-Розі.

– Не казочки. Я проклятий і Драк теж, це таке цікаве прокляття, що я не можу ані бачити, ані дійти до свого замку, хоча і знаю, що він десь там, десь він є. Тому, що б ви не зробили, а до замку я вас не приведу.  Якщо ж ви заподієте шкоду моєму батьку, я вас не просто спалю, я ваш попіл по вітру розвію і ви вже ніколи не матимете шансу відродитися.

Батьку?! Виходить, той дракон в лісі – батько Дрейка?

Значить, тоді в домі чоловіка, я бачила на портреті його тата. І щось було в його очах такого, що я вгледіла і в золотистих вирах дракона.

Невже прокляття Дрейка – безумство...?

Подумати я не встигла, бо Гнилявий Фіня підніс камінь до губ і щось зашепотів.

Камінець почав кволо світитися і раніше, ніж я змогла щось зрозуміти, мене з силою відкинуло від чоловіка. Утім не так, щоб впасти і покалічитись, а... щоб посеред галявини з’явився величезний дракон.

Масивні крила розкрилися, темно-зелена, аж до чорноти луска блищала у відблисках вогню і місячному сяйві.

Гнилявки заверещали, Фіня підняв камінець над головою і заволав не своїм голосом:

– Назад! Назад! Стояти, ящур недобитий!

У відповідь дракон якось недобре рикнув і вдарив лапою поряд з Гнилявим.

– Ой-йой, не діє, на цього не діє! Все Неперевершеним під хвіст пішло! – завив Гнилявка з шаблею і кинувся у кущі.

– Дрейку, ну чого ти розійшовся?! – пробелькотіла зелена Даліла, відступаючи до лісу.

– А я казав, казав, що ідея так собі! А вам все золото та золото подавай! – кричав зеленовусий, відчайдушно розмахуючи шаблею і задкуючи до дерев.

Дрейк-дракон, трохи схилившись, видихнув чорний дим, а потім, злегка розкривши пащу, дихнув полум’ям. Справжнім!

Гнилявки, остаточно перелякавшись, кинулись навтіки.

Дракон, піднявши лапу, вхопив за піджак Гнилявого Фіню і як слід трухнув.

– Та забирай, забирай, лиш не пали! Ну жити хочеться, ну ми з тобою з одного тіста практично, відпусти, а?

Дракон рикнув, але лапу розтиснув і зелений розбійник кинувся геть.