Розділ 36

Там чорним по білому значилося таке: що мій дім, а колись тітки Агати, переходить у його, пана голови, власність.

Що я передаю на нього чоловіку всі права, не можу намагатися будинок викупити чи повернути.

– Не читай, Медді, просто розпишись, – лагідно підказав золотий.

Мало я йому дала, ох мало!

У паніці роззирнувшись, зрозуміла, що двері й вікно закриті.

– Підписуй, моя хороша...

– Одну хвилиночку, пане голово, які дивні формулювання! – раптово вигукнув дідуган. – Та ви якась вельми дивна парочка! Я за увесь час своєї служби такого не бачив! Ні, ви знаєте, я піду собі спати!

Пан свідок уже майже встав, коли Драк роздратовано гаркнув:

– Сидіти! Не думати, не підозрювати!

Дід застиг і, видавалося, навіть дихати став повільно.

– Підписуй, Медді.

– А... ти знаєш, коханий, – я позадкувала від золотого, поглядом шукаючи щось, щоб заїхати йому, куди дотягнусь. – Я... я тебе розлюбила! – крикнула і, схопивши з краю стола Благословляльну Палицю, заїхала нею чоловіку в живіт.

Не озираючись, кинулась до вікна, бо бігти до дверей було б безумством.

– Стій!! Стій! Я наказую тобі стояти! – завив Драк.

– Та ти що хочеш наказуй, скотиняка! – гиркнула у відповідь і, вчепившись у дерев’яну раму, потягнула її вгору.

А тоді сталися одразу дві речі: у глибині дому почувся шум і грюкання, а з вулиці цокання і виття.

Двері прочинилися з такою силою, що гепнувшись у стіну, зробили в ній ум’ятину і на порозі з’явилася Жоржа. З рушницею.

У щілину, що я вже встигла утворити своїми зусиллями, протиснувся Прутик, але віяло застрягло й він смикався і ричав.

– Так і знала, що ти тут будеш! – гаркнула дівчина і... от диво дивне – щоки пана сіре пальто вкрилися зрадливим рум’янцем.

– Жоржо... – почав він.

– От тільки казати мені нічого не треба, зовсім вже з розуму зійшов, дурень нещасний!

– Так... а що ти мені пропонуєш робити?! Сидіти і чекати?! – вигукнув чоловік з таким відчаєм, що зачепив навіть мене, а хоча, мені бажалося йому поміж очі влупити.

– Пропоную тобі бути справжнім чоловіком і не намагатися обманом забрати у дівчини дім!

– Жоржо, не доводь мене! Бо я зараз вас всіх тут змушу під мою дудку танцювати! Хочеш ти того чи ні, а цей дім нарешті стане моїм, ніхто мене не зупинить!

– Ах, не зупинить? Не зупинить?! – дівчина зробила кілька кроків вперед і в цю саму мить, дідуган, ніби прокинувшись, підскочив на ноги і понісся на Жоржу.

Він обома руками вчепився у ствол рушниці і потягнув убік.

– Ніхто не буде палити з рушниць у моєму домі! Вже зовсім подуріли всі навкруги! Мало того, що з ліжка витягнули, кохання у них велике, так тепер вони мені тут повбивати одне одного вирішили! А кого до в’язниці запхнуть, коли ваші тіла вранці знайдуть?! Га, ну кого?! Мене! А я не хочу старість у буцегарні доживати!

Свідок тягнув до себе, Жоржа назад, не знаю, чи то у неї пальці ковзнули, чи дідуган кудись надавив, але раптово прогримів постріл.

Випустивши ствол, дід вчепився в груди і рухнув на підлогу, чорний дим розповзався навколо.

Я хотіла кинутися на допомогу, та скло позаду хруснуло і розлетілося на мільйон крихітних уламків. Маленька й Біленька, з віником на чолі, полетіли у чорну хмару раніше, аніж я встигла їм заборонити.

Почулися глухі звуки ударів і стогони, а тоді, запала тиша.

Легкий вітерець ковзнув до кімнати, розганяючи дим і відкриваючи частково радісну картину ошелешений мені.

На підлозі лежали всі троє: свідок, пан голова і Жоржа.

Ще й рівненько так попадали, рядочком.

Сторожко наблизившись, простягнула руку до їхніх носів. По черзі, звісно.

Живі.

Озирнувшись, побачила доволі велику дірку в стіні.

– Ви навіщо дівчині-то по голові дали? – зиркнула на своїх захисників.

Віник розвів прутики в сторони.

– Ну, що значить, так вийшло? Треба було почекати!

Я ще багато чого збиралася сказати цим неслухам, коли десь дуже близько почувся характерний цокіт кінських копит і свист. Свист!

Туман і всі його клубки! Це ж сигнал стражів!

Мені стало непереливки. Прекрасне видовище! Я, діра в стіні й троє людей, що дуже скидаються на мерців, а не на тих, хто свідомість втратив.

Принаймні, так подумає вартовий!

Одначе кинути цих нещасних і втекти було б не по-людськи.

От лише поприскаю на Жоржу водою і перевірю, чи не забився часом пан свідок.

Зрештою, що б там не надумав собі страж, а все можна пояснити...

Повернувшись до столу, стала шукати воду. Висока карафа стояла біля круглого ліхтарика.

Схопивши її, поспішила до Жоржи, і тільки-но я набрала в рота води, як свист пролунав мало не в самих моїх вухах.

– Не рухатись! Повільно опустіть руку з карафою і відступіть на два кроки.

– Пане страже, ви все не так розумієте! – вигукнула, поспішно ковтнувши й відчуваючи, що не у те горло пішло.

– Повторюю, не рухатись! Опустіть руку з карафою, задкуйте від жертв!

– Та ніякі вони не жертви! – відмовила я. – І як можна не рухатись і одночасно виконувати ваші команди?!

– Ваша правда! Рухайтеся! І без дурниць!

– Послухайте, я лиш хочу спробувати привести до тями цю дівчину! У нас тут непорозуміння вийшло! – старалася пояснити, повільно повертаючись лицем до стража.

– Непорозуміння – це коли ви час назначений переплутали і прийшли пізніше, а я бачу три тіла на підлозі...

– Ніякі вони не тіла, вони дихають пречудово! – обурилась я і змахнула рукою.

Карафа (доволі важка, між іншим,) ковзнула з моїх пальців і як я не намагалася її впіймати, а впала вона точнісінько на голову пана... Голови! Скляна посудина не розбилася, але... якщо чоловік збирався оклигати, то тепер шанси на це значно зменшились.

З вулиці почулося легке клацання і у мене волосся на потилиці дибки стало.

– Тіла не тіла, непорозуміння чи ні, це ви все у відділку розповісте, вилізайте з піднятими руками, у мене в руках револьвер, модель «блискавичний», якщо не бажаєте отримати кілька дірок у спідниці своєї сукні, на вихід.