Розділ 35

Складалося враження, що хтось назбирав купу старих, брудних шкарпеток, кинув їх у яму гною, потім виловив і вирішив поперчити, бо на додачу до огиди, хотілося ще й чхати від різкого аромату гострого перцю.

Родді з’явився у дверях кухні й, попри неяскраве світло, я чудово помітила, що позеленів не один Драк.

Якась жіночка, діставши з торбинки носовичка, стала махати ним навколо себе, четверо чоловіків, підскочивши зі своїх місць, навипередки кинулися до вікна і, відкривши його, звісилися через підвіконня.

Дуже небагато відвідувачів цього сумнівного закладу залишились незворушними до аромату, що остаточно запанував у приміщенні.

Гірше, аніж мені з золотим, було лише Родді і я мимохіть пошкодувала про своє замовлення. Але що зробиш?

Хлопчак ніс тацю відвернувши лице убік і до неможливості витягнувши руки перед собою, немовби намагаючись змусити їх рости однією лишень силою думки.

Коли йдеш не дивлячись вперед, можна і впасти, що, власне кажучи, майже сталося з Родді. Хлопець хитався то до одного столу, то до іншого. Паніка накривала тих, до кого наближалась злощасна таця, вони всіма силами (руками й ногами) відпихали горе-подавальника назад.

– Ти чого в мене її тицяєш?! – заволав блідий нервовий чолов’яга. – Неси тому, хто замовив!

– А чого це ви ніс від моєї риби крутите?! – несподівано почувся ще один голос. Низький і хриплуватий.

А тоді, з тих самих дверей, з яких виповз нещасливий наразі Родді, з’явився кремезний мужчина у білому кітелі (зі строкатими плямами на вражаючому череві) і ковпаку.

– Ні-ні! Ніхто не крутить носа, Берре! Та ну ти що, я обожнюю твою рибу з діжки! Вона найсмер... – блідий запнувся, – найсмачніша на всій Півночі!

– Отож бо і воно!

Чоловік, задоволено кивнувши, у два кроки опинився біля Родді, забрав у нього тацю і поплив до нашого столу.

– От, хто б міг собі таке уявити, – гримнув він, гепнувши тацю між нами з Драком, – що така гарненька паннуся вирішила спробувати мою найсмачнішу, найкращу рибку. Вдихніть глибше! – цей самий Берр змахнув рукою над незрозуміло сірою кашею, що гіркою височіла на тарілці, і вистрибнути у вікно закортіло вже мені. – Драку, а ти що, теж вирішив спробувати?

– Аякже, Берре, чому б і ні?

– Ну, нарешті! Нарешті наш голова спробує мою коронну страву! Скільки років, а все ніяк! Та я всім хвалитися стану! Ну ж бо, друже мій, хапай виделку і жуй, щоб аж за вухами лящало!

На обличчі золотого відобразилась чиста паніка і, у будь-якій іншій ситуації, я б спробувала йому допомогти, втім не можна ж псувати те, що саме йде до тебе в руки, чи не так? Виявляється, наш пан політик не завжди таки з народом!

– Драку, любий, а дай-но я тобі допоможу! – вигукнула радісно і, схопивши з таці виделку, підчепила щедру порцію їдла. – Ану, відкривай рота! Гам-гам!

Чоловік відкрив рота явно для того, щоб відмовитись, але не вийшло, бо я виявилась прудкішою!

– От, що значить справжня жінка! – зареготав Берр. – Ти з нею хоч м’яса на кістках нагуляєш! Ну, як тобі, пане голово?

Мені видалося, що всі голоси в ресторації стихли і чутно стало, як десь виють собаки.

Кулаки у Берра більше скидалися на молоти, проте сумніваюся, що саме вони змусили чоловіка проковтнути рибку і широко усміхнутися. Щоправда, посмішка виглядала, щонайменше, дивно, оскільки очі і ніс пана сіре пальто в мить почервоніли, і він нервово посунувся у бік відкритого вікна.

– Дуже смачно, Берре! Як і все, що ти готуєш.

– Ну, от бачиш, чи варто було стільки років відмовлятися!

– Звісно ж не варто! – вклинилась я і, знову зануривши виделку, швидко піднесла її до губ Драка. – Я певна, пану голові так сподобалося, що він з’їсть і свою порцію і мою! Тому, несіть ще одну!

Берр, сплеснувши в долоні, ахнув і понісся назад до дерев’яних дверей, Родді, вирячивши очі на золотого, повільно задкував у темряву, а коли я знову глянула на Драка, очі його буквально сяяли.

– Медді, – вимовив він, дихнувши на мене жахливим смородом рибки, – моя прекрасна, люба Медді, ти кохаєш мене. Безумно, нестримно кохаєш-ш-ш-ш-ш! – останню «ш» чоловік тягнув хвилину не менше і мене аж до лави прибило.

Кохаю... та-а-а-а-к! Як можна не кохати такого мужчину! Та він же ідеал! Красень, гроші є! Я за ним шаленію! Палаю!

Я ошаліло ковзнула поглядом по найгарніших на світі плечах, руках... вже хотіла торкнутися блискучих від рибного їдла губ своїми, коли долоню штрикнуло.

– Ти кохаєш мене, Медді... – знову промовив скотиняка і я, схаменувшись, солодко протягнула:

– Так, мій любий пустунчику, я тебе обожнюю!

– Хто?! – щоки гада зробилися бордовими.

– Пустунчик! Зайченятко моє!

– Медді, я дуже сумніваюся, що ти колись в житті бачила таких зайців, – похмуро буркнув Драк, одночасно схопивши мене за руку і тягнучи кудись убік.

Пройшовши зал, ми опинилися біля дверей. Прочинивши їх, чоловік підштовхнув мене вперед.

Отут на мене вже і страх трохи найшов. Я озирнулася, але двері гепнули раніше, ніж встигла помітити своїх друзів у вікні.

– А куди це ми йдемо? – спитала голосом справжнісінької ідіотки, а тим часом розчепила брошку так, щоб от просто в цю мить штрикнути сволоту і втекти.

– Ми, Медді, йдемо одружуватись! – чоловік різко повернувся до мене лицем, у темряві його очі виглядали особливо приголомшливо. – Слухай мене уважно, зараз ми з тобою одружимось, бо ти ж мене кохаєш без пам’яті, своє зайченятко, ти поставиш свою підписульку на деяких папірчиках і скажеш пану свідку Туманних одружень, що з доброї волі на все погоджуєшся. Зрозуміленько, моя хорошенька?!

Аа-а-а-а-а! То он воно що! Непогано б було його відрубити, але гіпноз на мене не діяв, Прутика з каструлями поряд не було, а фраза «з доброї волі» засяяла в моїй голові червоними літерами.

По-дурному гигикнувши, весело проговорила:

– Зайченятко, звісно я підпишу папірчики, заради тебе – все, що завгодно!