Розділ 34

Чоловік стояв у жовтуватій плямі від світла ліхтаря.

Я сповільнила свої кроки, бо мені видавалося, що він і не чує, як цокають мої високі підбори. Золотий дивився кудись вдалечінь, на ліс. А може... на небо, що попри темряву? все ще палало червоно-пурпуровими барвами.

Що він там бачив?

Хтозна.

– Не замерз? – спитала, скрипнувши хвірткою.

– Ні, – відповів чоловік, повертаючись до мене лицем. – Тобі дуже личить ця зачіска. Ходімо? – ввічливо запропонував свій лікоть і, торкнувшись його, я усвідомила, що золотий все ж таки трохи нижчий за пана Чорного.

– Ходімо.

Дрібні камінці захрустіли під ногами, але цей хруст не особливо-то й приховав гепання дверей і короткий дзенькіт.

– Це твої там шумлять?

– Вони самі, образилися, що я їх з собою не взяла.

– Аа-а-а-а-а... Не знав, що можна їх з собою брати, Гата ніколи так не робила. Але хочу тобі подякувати – голова й досі тріщить. Нема бажання цілий вечір жити в страху получити ще раз.

– А це вже від поведінки твоєї залежатиме, хтозна, як швидко мої захисники можуть добігти туди, куди ти мене ведеш.

– Обіцяю, поводитимусь пристойно.

– Ну гаразд. Тоді, як пристойна людина, скажи мені, чи дійсно ти хочеш отримати мій дім?

– А хіба не можна хотіти отримати все? – нахабно усміхнувся чоловік.

– Це теж якась політична стратегія?

– Звісно. Одначе ні, дім для мене... не необхідність.

– Я от... сьогодні на базарі...

– Виглядала вражаюче! – перервав пан голова.

– Ти бачив?

– І бачив, і чув, я б ще поаплодував, але навряд чи в тому шумі мене б хтось почув, а особливо сама жриця любові. То що там з базаром?

– Мені дехто нашепотів, що ви з паном Чорним – прокляті. Тому вам і дім мій потрібен.

– Маячня. Люди люблять вигадувати побрехеньки. Ми з Дрейком з дитинства змагаємось за все, що тільки можна. Дім – старий, з історією, жодному з нас не піддається, силою жити там не вийде, тож... вважай, що для нас двох – це свого роду азартна гра.

– А ставки які?

– Високі.

– Звучить дуже переконливо.

– Тому що так і є. Вір мені, Медді, чому б тобі мені не вірити, га?

Пан Голова, трохи схилившись, зазирнув мені в очі. Хвиля приємного спокою і знемоги накотила так раптово, що хитнувшись, я не втрималась і випустивши лікоть чоловіка, полетіла у траву на узбіччі.

Однак Драк встиг мене впіймати, поганим було те, що на нього з трьох боків вже летіли мої посіпаки. Біленька націлилася в потилицю.

– Ні-і-і-і! – скрикнула, змахнувши вільною рукою й потягнувши чоловіка до себе.

Каструля зупинилася, але не одразу, вона б точно загасила Драку світло в макітрі, якби її не збив віник.

А от від мого необачного руху ми удвох з золотим таки впали у траву.

– Ти чого кричала? – спитав чоловік, стаючи на ноги й піднімаючи мене.

– Привиділось щось за спиною у тебе.

– Що саме?

– Кажан. Величезний такий. Як отой, що в тебе на площі був, лиш більший. – для надійності розвела руки в боки, зображуючи кровососа.

– Ну, це навряд. Голова – найбільший кажан у нашій місцевості, найімовірніше, то просто птах якийсь пролітав. Не забилася? – чоловік потягнув мене назад на дорогу.

– Ні, дякую. Але... ти сказав Голова? Твого кажана звуть Голова?

– Так, а що такого?

Мені закортіло розсміятися. У пана Чорного – пес Чорний, у пана Голови – кажан Голова, що й казати, вигадливість не найсильніша їхня сторона.

– Нічого такого, проте ти і сам голова.

– Гадаєш, нас можна сплутати? – Драк широко усміхнувся.

– Гадаю, що це... неоригінально.

– Я не люблю ускладнювати.

Аякже!  Не любить він ускладнювати... згадка про кажана змусила мене подумати от про що – я б не могла назвати ані Драка, ані Дрейка Магопрядами (хоч пан Чорний і дав мені клубочки, сумніви залишилися), втім магію від них відчувала. Що ж, чому б і не спитати? Здалека!

– А цей твій кажан, на ім’я Голова... ти з ним теж до лісу ходиш Туман мотати?

– Ні.

– То ти не Магопряд?

– Ні, не Магопряд.

– Хм-м... проте магію я відчуваю.

Чоловік недбало стенув плечима.

– Всі користуються чимось магічним – я теж. Я звичайна людина.

Ну, ніт, брехло золотаве, я тобі не дурепа з провінції, чари, що я вчуваю, посильніше магічного сліду будуть!

– А я думаю, пане голово, що ти мені на вуха туман-траву вішаєш, ти такий само звичайний чоловік без магії, як я нічна танцівниця. Хто ти такий, насправді?

Зненацька Драк, поклавши долоню зверху моєї, зазирнув мені у вічі, голос його став оксамитовим, тягучим.

– Я – людина, нічого більше, і магії в мене немає.

Десь у грудях зародилось приємне тепло.

Ну, звісно він абсолютно звичайний! Та ані краплини магії в золотому немає!

Ні... це мені все примарилось. З ким не буває!

Задоволено кивнувши, слухняно йшла за паном головою.

Якось відсторонено відзначила, що звернули ми зовсім не до центру, а кудись, де панувала напівтемрява.

Ай, нехай, Драк знає, що роби...

Не знаю, чи довго б ще в моїй голові панував оцей кисіль, але раптово, щось тонке і гостре штрикнуло мене просто в гузицю і я, підскочивши, заверещала не своїм голосом.

– Що сталося?! Що з тобою? – ошаліло вигукнув пан голова, бо я скакала навколо нього, потираючи місце штрика, і от в цю саму мить до мене й дійшло.

Та скотиняка ж мене гіпнотизував! Знову, як і в домі! По-справжньому! На жаль, тут не було кому по столу лупити!

Першим поривом було дати команду Прутику з каструльками, але... скинувши голову, глянула на золотого й ледве втрималась від істеричного сміху.

Над головою Драка зависнув віник, немовби зрозумівши, що я його бачу, він витягнув прутики і став зображувати, як когось душить. Біленька і Маленька наближалися з боків, рівнісінько так, щоб заїхати чоловіку по вухах.