Під місяцем кольору квітів

Розділ 33

Поки йшла вулицею, краєм ока вихопила крамницю пічника.

Треба ж повідомити майстра, що його допомога мені вже не потрібна!

Утім, двері виявились зачиненими. Діставши з торбинки самопис і вирвавши сторінку з записника, написала коротеньку записку і запхала її у щілину.

Пошта виникла переді мною якось непомітно і сама собою, тож туди я і направила свої стопи.

Та ж сама дівчина, що і минулого разу, покопавшись у своїх нескінчених шухлядах і хвилин десять звіряючи номери на конвертах, зрештою, простягнула й мені один, не забувши при цьому додати:

– Вам прямо дико пощастило, що листи і туди, і сюди дійшли так швидко, надалі на таке не сподівайтеся.

Я кліпнула очима. А хіба люди не надією живуть і сподіваннями?

Ну, видно, в Райдужжі відморожених вистачає.

Кивнувши й відступивши до стіни і трьох хитких стільців, всілася на крайній. Ніжки противно заскрипіли. Дівчина у віконці кинула на мене невдоволений погляд.

От вже кому б згодилася моя шапочка...

Начхати.

Виходити на вулицю все ще могло бути небезпечно, тому, розірвавши жовтий папір, витягнула лист від матусі з татусем.

Вони писали, що все в них добре, ну, наскільки це можливо, коли одна їхня єдина у всьому світі донечка не вдома.

Мама творила свої «папери», тато порався в городі – прекрасне життя, одним словом.

В самому низу, сиротливо притулилося кілька речень, а саме:

«Не знаю, чи варто про це тебе сповіщати, але ж і не таємниця то якась. Фіцо одружився. Вчора. З Марго. Ну, таке, якщо хочеш знати мою думку, певно, не дарма в мене чуття було про нього... лихе...»

Далі матуся написала, як сильно вони з татком мене люблять і, щоб я обов’язково написала їм, коли ж можна приїхати в гості.

От і не розізлилась я – радше засмутилася. Не через Фіцо, а через Марго.

Ми з нею, начебто, дружили... якщо їй подобався Фіцо, чому було просто не сказати прямо?

З іншого боку, як би вона сказала?

Подруг у мене було всього три, таких, що можна назвати близькими. Дві заміжні, вже й діти є. Що ж... відтепер будуть всі при чоловіках.

І все одно, щось мене зсередини трохи підкушувало, підгризало.

Така дурна є риса, що і сам не гам, а як хтось інший надкусив, а як ще і з’їв зовсім, то нібито вже й шкода.

Самолюбство моє підняло голову й плювалося отрутою на всі боки: і два дні не минуло, як ти поїхала... така, видно, в нього до тебе «любов» величезна була!

Склавши лист у конверт, повикидала цю маячню з голови.

Натомість вирішила відправити Марго привітання і написати Тіллі з Лізою – вони фактично мої сусідки і про все обов’язково дізнаються від мами, але хотілося поділитися докладним описом чудасії, що творилося за ці дні.

Минуло не менше години відтоді, як купивши аркуші та конверти, я дістала з торбинки самопис і взялася до письма.

В якийсь момент, намагаючись не зірватися і не написати Марго щось на кшталт:

«Тільки пташка полетіла, інша в клітку її сіла!»

Або ж:

«Щиро вас обох вітаю, але маю побоювання, що іще за два дні, у вас з’являться дім, дерево і син...»

Я ошелешено застигла, бо на думку спало цікаве припущення.

А що, як ці двоє вже давним-давно за моєю спиною кохання крутили? Чом ні?

Ковзнувши поглядом по стіні навпроти, побачила напис, що утворився із повітря і сірого диму:

«ТОРБА ТОБІ!»

Мимохіть смикнувшись на стільці, різко зиркнула на дівчину у віконці, але вона, як перебирала свої папери, так навіть і не поворухнулася.

– Вибачте... – звернулася я до неї. – А там... – тицьнула пальцем у стіну, – там... що?

– Історична довідка.

– Ее-е-е... – не зрозуміла я й витріщила ні дівчину очі.

З якого це часу погрози від болотних чоловіків, що приходять до тебе у снах, стали зватися історичними довідками?

Чи це вона мені натякає на щось?

І лише в цю секунду до мене доперло, що працівниця пошти може напису й не бачити.

– Ну, що ви екаєте, ви що, шафи ніколи не бачили? У нас тут в Райдужжі так заведено – історична довідка міста повинна зберігатися в бібліотеці, в центральному палаці голови (то не палац звісно, але так його називають) і у нас.

– А більше ви там нічого не бачите? – майже з надією спитала я.

– Ніт. А що там вгледіти ще можна? Послання з того світу? Чесне слово, не заважайте працювати!

Послання з того світу... ага... підводного!

Дим поступово розтанув, напис щез, і я дійсно побачила полицю з товстими томами. На корінцях значилися дати.

Що там казала та бабця на базарі? Сто років тому?

Вставши, направилась до талмудів. Витягнувши той, що зберігав історичні факти сторічної давнини, стала гортати сторінки.

Та-а-а-а-к... тут багато чого було. Різні вирізки з газет, історії про видатних людей і Магопрядів міста.

Перегорнувши сторінок десять, заклякла.

«Дивна загибель триденної господині старого дому по вулиці Райдужній сто дванадцять.» – значилося над невеликою заміткою.

Якби натура моя була вразливою до глибини душі, то я б певно так на підлогу дерев’яну і сіла! Чи лягла... Оскільки панянка, на ім’я Вінегретта Фіолет, дійсно якось невдало водою упилася, і не просто собі так, а десятого числа дев’ятого місяця.

Біда полягала в тому, що це число вже завтра!

Завтра повинно було настати десяте число дев’ятого місяця!

Злісно запхавши фоліант на місце, хотіла повернутися до написання листів (мене отакими залякуваннями не взяти!), але подумала, що непогано було б пошукати, коли взагалі цей будинок тут з’явився в цьому самому Райдужжі.

Повинні ж ноги звідкись рости в цієї історії.

Під пронизливим поглядом працівниці пошти, потягнула важезні томи до хиткого столу, а тоді гепнулась на стілець.

Сторінки горталися, заголовки, тексти, статті мерехтіли перед очима. За вікном сонце поступово почало котитися за обрій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше