Розділ 32

Майстром виявилася... майстриня. Ну, кожному своє, що тут скажеш?

– Доброго вам Туману! – машинально привіталася, розглядаючи бабуню.

Скільки у них тут старих людей? Більше, аніж скрізь? Живуть вони довше чи що? Цілком можливо, що так воно і було – ліс та гори, чисте повітря, навіть холод для бабусь з дідусями корисніший за спеку.

Або ж це мені так щастить.

Бабця була одягнена зовсім не за температурою довкола – у легку сіру сукню, тонке біле волосся затягнуте у хвіст, очі чорні й блискучі, губи м’ясисті й гострий, задертий ніс.

Вузлуватими пальцями вона тримала тоненьку викрутку і колупала наручного годинника, шестерні дзенькали і ворушилися.

– Та мені того Туману ніколи в житті не треба було, – проскрипіла вона, не припиняючи свого заняття. – Я не з ваших.

– Це я вже зрозуміла. Тоді нехай просто добрий ранок!

– Так, який же він добрий? – бабця, схопивши з дерев’яного столу лупу, почала щось шукати в годиннику.

– Хай і не добрий, мені не до того! – я починала пару пускати.

– А чого ж тобі треба, моя руданко, у день такий нехороший.

– Мені треба знати, чи не могли б ви поремонтувати оцей прилад.

Витягнувши з кишені посилювач, показала старій.

– Ніт, – хмикнула вона.

– Що... зовсім?

– Та хтось його добряче впустив, а там всередині магічний механізм, його повинен живити Туман, але ж і майстер має бути той, що оцю витребеньку створив, він і полагодити зможе. Краще викинути й новий купити.

– Мені нового не треба, в мене зі слухом все добре.

– А якщо добре, то ремонтувати чому хотіла?

– Бо хочу, щоб можна було оголошення зробити, ну повернути посилювач...

– Пф-ф-ф! Оце мені біда, з цим якраз проблем не виникне.

– А як слова почне перекручувати? Він перекручує те, що чуєш.

– Не почне. То різний принцип звукопоглинання.

– Проте... він занадто голосний.

– Ну, що ти як вчора народилася, тканину приклади до горлечка і тоді вже говори.

– Ви певні?

– Певна. З тебе один мідяк. За пораду. Я на тебе п’ять хвилин часу витратила і повітря зіпсувала, – я вже хотіла обуритися, не через мідну монетку, поради теж грошей вартують, через надмірне бубоніння старої, однак вона продовжувала: – Але чого можна очікувати від часу рожевого місяця? Все йде абияк, наче на тебе п’яниця плюнув ще й розтер...

– Вибачте, – перервала я простягаючи жінці мідяк, – а що це за час рожевого місяця?

– Ти що... не місцева?

– Ні.

– А це такий час, коли місяць кольором набирається, спершу рожевим, а потім фіолетовим стає на одну ніч. Але час цей... ну, дурний, найкраще слово буде. І буває він лишень тут в Райдужжі, поїдь далі на північ – місяць, як місяць, висить собі жовтуватий. І це ж треба так, щоб оце на мій вік припало. Всі кістки в тілі ниють.

– Що значить, на ваш вік припало? – кліпнула я.

– Так, оно, таке добро раз на сто років лишень буває.

– Раз на сто років?!

– Ага. Така от оказія. Бабуся моя повідала, що на її віку теж випав цей місяць дурний і в місті казна-що творилося. Бандюганів понаїхало, в лісі хтось погубився, а, ну і найголовніше – приїхала до Райдужжя дівчина, їй дім дістався у спадок, так от, вона у тому домі оселилася, одначе прожила недовго зовсім.

В мене почало око смикатись.

– Чотири чи три дні, потім її знайшли... – бабця понизила голос до шепоту, – бездиханною в хаті. І наче ж нікуди не виходила, а травники тогочасні записали, що вода в грудях була, немовби втопилася дівка.

– А... що то за дім був?

– Так, відомо що за дім, старої Гати. І теж вона його отримала дивно, бо хата ця з прибабахом, кого хоче пускає, кого не хоче – не увійде. Багато хто її купити хотів, знане діло і наші – стара захихотіла, – золоточорні теж, так вона і стояла у власності тої потопельниці. Аж в один день на пошті лист з’явився сам собою, з адресою. Гата тоді жила далі в Диволіссі, у самих гір, в Гориснігу. А тут – бабах – в листі заповіт. Така то і така то – хазяйка тепер дому дивного. Одним словом, так Агата до нас у Райдужжя і потрапила. Дім її прийняв. Але знаєш, що?

– Що?! – видихнула я.

– Мені завжди здавалося, що щастя він їй не приніс. Жила б собі деінде, заміж би вийшла, а то вічно мучилась, що пан Чорний Старший не її жадає, а дім той клятий. Пан Чорний то...

– Я знаю, хто він такий... вже познайомилась.

– Ще б ти не познайомилась, така гарна, хоч з лиця води пий, – стара раптово нахмурилась. – Слу-у-у-у-хай! А чи ти не родичка Гати?! Ой-є-є-є-є! Ти певно вона і є! А я тобі тут такого наверзла, таке настрахала! Тьху! Забудь і вуха закрий!

– Забути я завжди встигну, ви мені інше скажіть, якщо не шкода, бо я в домі вже живу і наче й непогано.

– Добре, якщо так! А що тобі цікаво?

– Так... А для чого цей дім так потрібен і пану Чорному і пану голові?

– Аа-а-а-а-а... таки потикалися вже до тебе. Але тут нема чого сказати, чесне слово. Усе життя золотий і чорний тут живуть, себто і діди їхні, і прадіди, ну...

– Що, ну? – я аж схилилась до самого віконця ятки, щоб краще чути.

– Кажуть, знаєш, як ото брехні чи байки серед людей, що вони прокляті. І що в домі тому щось є, що їм допомогти може. Отаке.

– А як вони прокляті?

– Різне базікають... помирають рано, дружини їх кидають, щезають безслідно – от сьогодні всі бачили, а завтра – наче корова язиком злизала.

Я раптово пригадала дивний обмін репліками між паном Чорним і паном головою. Тепер цей загадковий діалог набув якогось нового сенсу.

– І все ж таки... як дім може їм допомогти...? – задумливо протягнула я.

– Так, ніхто й не знає. Але от моя баба казала, що то якийсь їхній предок сильно згрішив. Може, що й в тому домі. Тому він, видно, і не дає їм господарями стати.

– Якщо не дає, то що зиску, що я дім комусь з них продам?

– Аа-а-а-а-а... начебто вони вірять, що як з доброї волі хазяйка продасть, тоді вже точно будинок їх прийме. Логіка така... манівцями, як у чоловіків, ну, ти розумієш, не маленька вже.