Розділ 31

Вийшовши за хвіртку, зупинилася, бо знов відчула злісний погляд, що буквально прилипнув до мене.

Різко озирнувшись, вихопила у прозорій вітрині силует дідугана.

Стежить він за мною чи що?

Настрій у мене був – хоч пий, хоч вий, дивні сновидіння і нічна праця давалися взнаки.

Саме тому, не вагаючись, підняла з землі зеленувату грушу, що впала так і не зумівши пожовтіти, й запустила нею у паркан сусіда.

Один... два...

Він вилетів на рахунок «три».

Так, це був той самий, з площі в центрі.

– Ти чого кидаєшся?! – заволав обурено.

– А ви чого вже другий день за мною шпигуєте?

– Треба ти мені триста років, щоб я за тобою шпигував! Тьху! Вже й вікна у своїй крамниці протерти не можна!

– Так, ви їх протираєте кожного разу, як я на вулицю виходжу. Чого вам треба, переживаєте, що конкурентку отримаєте?

– Ти б краще за себе попереживала! Приїхала сюди, вся така з себе з волоссям кольору моркви чищеної, але довго тут тобі не пожити!

А це вже цікаво ставало...

– Чому ж це, мені тут сподобалось, крамницю відкрию, заживу!

– Заживеш... аякже! Нічого, окрім горя цей дім ще нікому не приніс, і тобі не принесе, вже повір мені на слово, краще збирайся і котися звідси, допоки ціла. Це моя тобі порада.

Рвучко повернувшись до мене спиною, дід бадьоро направився до своєї крамниці.

От тобі і на. Може, не варто було його зачіпати?

Навіть якщо Даліла і цей дід не родичі, одна величезна родзинка спільна у них є – жахливий характер.

Ну і тьху на нього!

На всіх тьху!

На сни, загадки, потопельників.

Я їм всім тут раду дам, нехай тільки можливість з’явиться!

Випрямившись і скинувши підборіддя, рушила у бік базару.

Дзижчання натовпу почулося ще здалеку. Повітря холодило щоки, сміх і вигуки торговців, матері з дітьми, цокання кінських копит, словом, життя навколо вирувало, наче бурхливий гірський потік.

Одначе з кожним моїм кроком до базару починала творитися якась незрозуміла дичина.

Взагалі-то, у нас в Жаровії, коли тобі щось продати потрібно було, ти міг заплатити за ятку, скажімо, за пів дня чи аж до самого вечора, і винайняти торгове місце.

Сумнівів в тому, що і в Райдужжі так можна, в мене не було.

І дійсно, на іншому боці, помітила ятку з яскравим написом: «Заплати за день – зароби на тиждень!»

Подумавши, що це дуже смілива заява, наблизилась до натовпу, але люди... розтікалися від мене на всі боки, наче я чарівниця з-за Брами, що море розділила навпіл (в оригіналі там чоловік був, але у них такий світ, що в їхніх хроніках, одні чоловіки все й робили, тож я завжди уявляла, що то жінка таке утнула).

Жінки шепотілися, відверталися, чоловіки нахабно підморгували, а тоді, отримавши потиличника від дружини чи нареченої, тікали, підтиснувши хвіст.

Єдиною сміливою категорією жителів Райдужжя залишились хлопці років десяти, може й трохи старші.

Саме серед них я і вихопила Родді – того самого хлопчака, що прийняв мене за Гнилявку.

Сині очі зробилися круглими, коли я легенько поплескала по його плечу.

– Гей, ти ж Родді, чи не так? – спитала, тягнучи хлоп’яка трохи убік.

– Так і є, – радо відповів він.

– Ти не лякайся, що я тебе за плече схопила, я запитати хочу, тут що таке відбувається, чому це народ від мене на всі боки тікає?

– Так... – хлопець задушливо почервонів. – Ви ж цей... ну...

– Ну, хто я, кажи швидше, чого мимриш, я, між іншим, ще не забула, як ти там на площі вигадував, що я очима вертіла.

– Мене мамка сварити буде, якщо з вами побачить!

– Та що ж таке?! Чого це вона тебе сварити буде?

– Я скажу... але ви нікому не говоріть, мені не можна погані слова, щоб з язика злітали, так матуся завжди каже.

– Не скажу.

– Це все тому, ну, народ від вас тікає, бо ви ця... швиця... – у хлопця почервоніли навіть вуха.

– Хто? – я кліпнула очима.

– Так ця... жінка така... у неї багато-пребагато друзів чоловіків і вони їй платять.

– За що?

– За розмови.

– Які такі розмови?

– За довгі розмови до ранку, – охоче пояснив Родді.

– Знаєш що, Родді, мені здається, що в тому, як ти мене назвав, повинно бути два слова, а не одне, – обережно вимовила, вже точно знаючи, що почую у відповідь.

– А-а-а-а точно! Швиця любові! Я тільки не дуже розумію, що таке швиця і до чого там любов... – хлопець розгублено почухав потилицю.

Швиця... Жриця! Жриця любові!

– Родді, а якщо не секрет, звідки ти це знаєш?

– Нічого не секрет, застереження по всьому кварталу висять, ще з самого ранку!

– Які ще застереження?

– Звичайні, там ще портрет ваш намальований, але мама сказала, що мені на нього дивитися не можна.

– То й не дивись, головне – поясни, де мені на нього глянути, – попросила з надією.

– Йдіть цією дорогою, не звертайте, біля п’ятого будинку є дошка, там всі клеять оголошення. Але це не єдине місце.

– Дякую, Родді, і дивись мені, якщо матуся тобі заборонила читати чи глядіти на те попередження – так і роби!

Не затримуючись, поспішила до злощасного п’ятого будинку і дошки.

Проблема полягала в тому, що там народу товклось, біля тієї деревини – хоч греблю греби, тож я вирішила далі пройти. Хлопець же сказав, що попередження не одне.

Оминувши сірий, старий будинок, помітила щось велике та яскраве на ліхтарному стовпі.

Наблизившись, відчула, що у мене щось підіймається, можливо тиск, а може й рука, сама собою, щоб комусь вибити зуби.

З щільного, дорогого паперу мені нахабно усміхалася... я сама! І нехай би тільки усміхалася!

Але ж ні!

Сукня на мені була рожева (жахливо псувала всю картину, до речі), з низьким вирізом, аж занадто, однією рукою я комусь зазивно махала, а іншою піднімала краєчок спідниці сукні так високо, що аж коліно видно було.