Розділ 30

Біла шапочка з зеленими мерехтливими ялинками!

Чому не з квітами? Я не знала, відчула і все.

Швидко вихопивши все необхідне, взялася до роботи.

Мені не потрібні були ані схеми, ані план, це, можна сказати, було ще одним складником дару. Ти просто знав, коли потрібно нитку змінити, скільки петель дов’язати і як саме.

Віник, перестрибнувши через стілець, всівся зовсім близько, немовби спостерігаючи, він то опускав, то підіймав прутики, раз по раз хапав зі стільниці спицю, а тоді невпевнено клав її на місце.

– Гадаєш, у тебе теж вийде? – спитала, глянувши на прибиральника й він, гордо випрямившись на стільці, зібрав прутиків двадцять і тицьнув ними себе в... ну, у віяло, грудей-то в нього не було.

– В такому разі, дивися, як я роблю, а потім спробуй, я допоможу.

Прутики склалися, зображуючи п’ять пальців – великий стирчав догори.

Я так заглибилась в роботу, що схаменулася лишень тоді, коли почула тихе хихотіння і дзенькіт.

Каструлі, зависнувши над столом, тряслися від сміху.

– Чого це ви... – блимнула очима на віник і відчула, що і мені смішно стає.

Ручка, віяло, все було обмотане синіми нитками, наче павутинням, між всім цим стирчали дві спиці.

– Не переживай, Прутику, – прозвисько злетіло з вуст саме собою, а що, магічним друзям теж потрібні імена! – Коли я вперше почала в’язати, теж заплуталась. Ти ж не проти бути Прутиком?

Віник хитнувся туди-сюди, а від каструль долетіло розчароване зітхання.

– Ви б теж хотіли якось називатися? – спитала, розмотуючи нитки.

Каструлі стукнулись боками й радісно запищали.

– Гаразд... будете... скажімо, Маленька та Біленька. Годиться? Сподіваюся, ви знаєте, хто з вас хто?

Каструлі одночасно «кивнули» ручками у повітрі.

Звільнивши Прутика, повернулася до роботи.

Кольори, узори... – все йшло від самісінького мого серця, мені хотілося, щоб та, хто носитиме мою шапочку, стала бодай трохи щасливішою.

Година летіла за годиною і, як мені видавалося, набагато швидше, аніж тому слід. Годинник бемкав, але коли я на нього злісно глянула, зробився тихішим. Руки, плечі, шия боліли нещадно, а пальці й зовсім слухатись не бажали, та коли небо почало наливатися барвами, переді мною на столі лежало аж цілих сім шапочок.

Я й сама собі здивувалася... як зуміла?

Але ось вони!

Біла з зеленими пухнастими ялинками, синя з рожевими й блакитними сніжинками, зелена з червоною трояндою (тут я відвела душу і зробила її величезною, ніжні пелюстки припорошив сніг).

Ще дві жовті (от люблю цей колір) прикрасила блакитними дзвіночками з салатовим листям.

Фіолетова шапочка мерехтіла у світлі ліхтариків, я розшила її дрібними, сріблястими бусинами.

На останній, рожевій, вишила пишну гілочку білого бузку.

Обожнюю ці кущі, що буйно квітнуть навесні. Щоправда, у нас в Жаровії вони часто стояли жовті, а сам цвіт облітав швидко.

Втомлено відклавши спиці, визирнула у вікно – може мені тут насадити бузок?

Як приємно він пахне! Новим життям і надією!

Так і зроблю... обов’язково... в мене і насіння є. Спершу у горщиках проростити – потім до саду!

Глянувши на Прутика, який разом з каструлями, мирно спав, подумала про те, що єдиною ниткою, що я не використала, була чорна.

Ну, може щось і з нею колись вигадаю, а поки що...

Не маючи сил навіть піднятися зі стільця, посунула шапочки на стільниці так, щоб на них дув вітерець з вікна, поклала голову на руки і за мить вже міцно спала.

Цього разу, мені снився і не дім, і не вода, а ліс та озеро.

Я стояла біля нього і ніяк не могла поворушитись, в голові спалахував спогад: щось холодне і слизьке торкається моєї ноги. Треба ж бігти! Бігти геть!

Однак я не зрушила з місця.

Несподівано щось і справді вхопило мене за ногу і потягнуло у воду.

Я брикалася, кричала, але це не допомогло.

Натомість занурившись з головою, відчула шалене бажання вдихнути!

Страх скував моє тіло, а тоді я раптово помітила... діда.

Він сидів на камені, вкритому водоростями, власне кажучи, він і сам більше скидався на камінь, порослий цими самими рослинами.

Зелене волосся і борода колихалися з боку в бік, шкіра сіра й блискуча, наче справжня луска.

З рота в нього стирчала люлька, з якої час від часу випливали різнобарвні бульки.

– Пи... пихай... – пронісся водою скрипучий голос.

Я ніяк не могла зрозуміти, що на Тумани, таке коїться. Це що, цей дід щось сказав?

Як взагалі можна щось чути під водою?

Зненацька скочивши на тонкі й криві ноги, він знову гиркнув:

– Пихай! – нахмурився, пошамкав тонкими губами і, немовби щось зрозумівши, як заволав: – Дих-х-а-а-а-а-а-а-й!

І справді, я так ошаліла, що й досі не зробила жаданий вдих, і коли скористалась порадою... нічого не сталося, принаймні поганого.

– Отак краще! – вимовив дід.

– Доб... добру... ніч... – для чогось вимовила.

Дідуган, витягнувши люльку з рота, показав свої сірі зуби й захихотів, зеленуваті очі зблиснули.

– Чи готова ти, прекрасна діво, почути загадку?

– Чо... чого? – протягнула, відчуваючи бажання дати собі копняка.  

– Ти що, неграмотна?

– Грамотна...

– То чого перепитуєш?

– Так... нічого не зрозуміло.

– Це сон, що незрозумілого, й уві сні ти повинна почути одну загадку, а другу, коли час настане.

– Вибачте, але я за все життя таких снів щось не пригадую.

– А ти що, все життя по проклятих озерах скачеш?

– Ну... ні.

– Ну ні! – передражнив дід. – От якщо вступила, то ось тобі й перевірка.

– Чого?

– Здібностей твоїх розумових! Чого-чого! Боюся, що з головою у тебе біда.

– Ну, знаєте, може це у вас біда... – взагалі-то старших людей ображати я не звикла, нехай вони й... з водоростями замість бороди, тому ніяково додала – з вмінням пояснювати.