Розділ 29

– Вибачте, але ж... де в лісі можуть бути якісь там ходи, ще в місті – повірю, а тут, та земля одна під ногами! – на підтвердження своїх слів потупотіла.

– Все одно.

– А ви взагалі їх ловити намагалися колись?

– Ну, звісно ж, ми спеціалісти високого рівня.

– А ходи чому тоді не досліджуєте, не шукаєте вхід чи щось таке?

– Входу не існує, – спокійно відрубав страж.

– Проте... діди-то туди якось потрапляють! – не витримала я.

– На те вони і Банда Сивих Дідів – найвправніших дідів на всій сніжній Півночі.

– Я зараз не зовсім розумію, ви крадіїв, що в мене гроші виманили описуєте, або дійсно злочинців розхвалюєте?!

– Кажу ж вам, ми з таким не стикалися раніше. І чого там розхвалювати, коли вони швидкі, немов вітер, їхні коні – літають над землею!

– Ой, не розказуйте мені тут, кінь того вусатого дідугана ледве плентався!

– То так видається, старший офіцер ніколи б не зумів їх наздогнати.

– Ну, гаразд! Гаразд! А пані Ранна? Її ви зможете наздогнати, я сподіваюсь.

– Авжеж. Я до неї обов’язково завітаю. Вранці.

– Вранці? А чому не зараз?

– В мене ще десять проходів доріжки, потім сон. У пані Ранни слабке серце, нічний візит може її засмутити. Ввічливіше буде зайти вранці.

– Та що ви таке кажете!? Та я її на власні очі бачила! Вона одна з них! Членкиня банди, а може і очолює її, хтозна! Жінка, як то кажуть, всьому голова! Зараз треба йти, зараз!

– Ну, ви й помилятися можете, я не хочу псувати відносини з такою прекрасною жителькою нашого міста. Я вранці все дізнаюся.

– Що саме ви дізнаєтеся?

– Чи ходила вона кудись вночі.

– Яким чином ви про це збираєтесь дізнаватися? – склала руки на грудях.

– У звичайний спосіб – спитаю.

– І вона вам все-превсе розповість!

– Чом би й ні?

– Бо вона одна з них!

– Як я вже і казав, це з вашого боку, найімовірніше, помилка, а в мене ще десять проходів доріжки. Дам вам пораду – краще дідам не трапляйтесь на шляху...

– Та це не я, а вони мені на шляху трапились!

– Тим більше.

– Ну, знаєте...

– Хочете сваритися – пам’ятайте, ваш паркан не кусається – я можу вам виписати штраф.

Пречудово!

Роздратовано розвернувшись до чоловіка спиною, покрокувала вздовж доріжки, кішки кинулися слідом.

«Бувайте!» – понеслося в спину.

Що за ідіот?

Прямо так і бачу, як цей дідуган біжить і несеться!

Тьху!

Але ж... Серж сказав мені практично те саме...

Нісенітниця якась!

Може, вони дійсно ганялись за цими сивими дідами, а впіймати не вийшло?

Підозріло якось!

Одначе останній раз, коли дивилася на себе в дзеркало, однострою не побачила, нехай розбираються, як знають.

Звідкись, звісно, з самої глибини моєї натури, піднялася величезна така ЖАБА і нумо душити, бо ж грошей шкода.

Вирішивши сприймати все, що сталося, як цінний життєвий досвід, поспішила додому.

Кицьки, добігши до паркану раніше за мене й легко його перестрибнувши, зупинилися біля якогось незрозумілого пакунку.

Прямокутний, важкий навіть на вигляд, з великим червоним бантом, він лежав на доріжці за хвірткою. Щільний, дорогий папір ніжно-рожевого кольору немовби притягував місячне сяйво.

Не знаю, можливо, мені варто було злякатися, але ж... якби щось погане Міртл і Скрібл відчули б, чи не так?

Принаймні мені хотілося в це вірити, а ще більше кортіло зазирнути всередину.

Ну, от така я, обожнюю подарунки і сюрпризи ще з малечку. У нас всі в сім’ї люблять і отримувати, і дарувати.

– Що, думаєте, можна забирати в хату? – спитала, ступивши на доріжку.

Міртл пройшлася по колу і, поставивши на пакунок лапку, нявкнула. Заохочувально, як мені видалося.

Зрештою, хто я така, щоб відмовлятися від подарунків?

Схопивши дар, попрямувала до будинку.

За дверима на нас вже очікували віник з каструлями.

Отак, всі разом, ми й пішли до круглого столу.

Обережно поклавши пакунок на стільницю, застигла. На стінах загорілися ліхтарики, а прибиральник, злетівши на стілець, потицяв папір і нетерпляче смикнув бант.

– А можна я сама все ж таки? – широко усміхнулася і потягнула стрічку.

Папір зашарудів, розкриваючись, а всередині...!

Ах і ох! Перше, що помітила – біле, блискуче хутро... на каптурі.

Розгорнувши річ, зрозуміла, що це пальто, і неабияке! Все підбите таким само м’яким, теплим хутром, що і каптур. І хоч сама тканина була чорною, неначе ніч за вікном, але контраст робив річ незвичною.

– Ви його теж бачите? – зачаровано видихнула.

Кицьки дружно нявкнули, каструльки стукнулися одна об одну, а віник, витягнувши кілька прутиків, помахав ними у повітрі зображуючи, наче щось надягає на себе.

– Ну, звісно ж вдягну! Ану, гляньте!

Швидко впурхнувши в пальто, наблизилась до дзеркала. Відображення з’явилося не одразу, але коли показалося, то спершу руками сплеснуло радісно і лише потім почало крутитися, точнісінько, як це робила я в намаганні розгледіти себе з усіх боків.

Що й казати, білий колір хутра мені личив, фасон підкреслював талію, та й взагалі річ сіла так, наче на мене її і шили.

Це ж треба!

На секунду подумала про те, чи можна мені взагалі приймати такі дорогі подарунки...

З іншого боку... чом би і ні?

Не треба було мати розуму аж так багато, щоб зрозуміти, що пальто залишити міг лишень Дрейк заможний. Навряд чи це був пан голова...

Розглядаючи тканину, раптово подумала, що за можливості, варто брати не тільки подарунок, а ще й дарувальника.

А що... крамниці... маєток... і сам нічогенький, цілуватися було... м-м-м... ну дуже приємно!

– Це ти що, Медейро Канінгтон, зібралася на собі пана Чорного оженити? – спиталася сама себе вголос і дзвінко розсміялася, бо моє відображення, крутнувшись, з’явилося знову вже у пишній весільній сукні. – Ну все, припиняй! – змахнула я рукою і, відвернувшись, стягнула з себе пальто.