Розділ 28

Трави й кущі, листя під ногами, що набралося вологи, і вже майже морозне повітря неабияк збадьорили мою все ще трохи сонну свідомість, одначе той момент, коли дерев стало забагато, а попереду тягнувся лишень густий підлісок, я все ж таки пропустила.

Звинувачувати своїх провідників було б несправедливо, оскільки посередині всього цього буяння, наче й нізвідки, здіймався пагорб, навіть і не один, вкритий молодими деревами і... Райдужним Туманом.

Зовсім поруч журчав струмок.

Чи не той це самий, що я в нього впала? Можливо.

– Оце ви розумниці! – сплеснула руками. – Привели, куди треба й на дерево лізти не доведеться! Дякую!

Брехні у моїх словах не було, бо окрім як на пагорбах, Туман звивався дуже високо.

Ступивши вперед і чіпляючись за стовбури молодих дерев, полізла вище, аж допоки не дісталася вологого, сяйливого дива.

І от, що мені чудернацьким видалося: наче той туман, що я накрутила у «володіннях» пана Чорного, відрізнявся від того, котрий був зараз перед самісіньким моїм носом.

Стенувши плечима, витягнула Намотувач і, придивившись, вихопила тонку ниточку.

Знайомий звук добре працюючого механізму заспокоював, кішки всілися обабіч від мене і, лапами торкаючись Туману, зробили собі кілька... м’ячиків, а тоді, нумо носитися по деревах і кущах, кидаючи м’ячі одна одній і відбиваючи їх хвостами.

Мимохіть засміявшись, подумала про те, що отак, з кицьками, було якось спокійніше і... веселіше.

Формуючи клубочки, метикувала, чи вийде в мене впоратись за одну ніч.

З такою швидкістю я ще ніколи не працювала, що й казати...

Ну, три... може чотири шапочки точно зможу зв’язати і прикрасити, а більше... навряд.

Після нашої з Дрейком угоди кожна година, кожен день важливі...!

Я вже майже скотилася у той неприємний стан, коли сама собі починаєш дорікати за необачні слова й рішення, аж десь, ще доволі далеко, почувся шум.

Можна б було подумати, що то всього лише вітер, але ж вітер не тріщить з одного боку.

Помітивши, що і кішки нагострили вуха й застигли, я, продираючись крізь густі трави, піднялася вище й глянула униз.

Шум не так, щоб наближався, одначе дуже скоро я таки зуміла розгледіти обриси явно людської фігури. Ну, мало що тут водиться, чи не так?

Фігура рухалася, потім, зупинившись, застигла, наче очікувала на когось.

Подумавши, що це або два Магопряди, або ж побачення нічне, та все що завгодно, вже майже відвернулася, коли місячне сяйво вихопило сукню.

Рожеву, надзвичайно схожу на ту, що була на пані Ранні.

І все б нічого, що я, страж якийсь, щоб всіх контролювати, та от тільки їй назустріч, з кущів, виринув дідуган. Чим хочеш могла заприсягнутися, що він скидався на того самого, що в мене пістоль конфіскував і в’язницею залякував – його пишні довгі вуса підсвічував пузатий місяць.

Одначе... чи може бути так, що мене очі підводять?

Стояли ці двоє не дуже близько, дерева... кущі... Райдужний Туман кінець-кінцем...

Я відчула, як Міртл і Скрібл ковзнули зовсім поряд і притислися до мого боку, зігріваючи.

Припустимо, що мені не ввижається. Але... Пані Ранна?!

Це що ж тоді виходить – вона одна з сивих дідів? Чи як їх там називають... Сива бабця?!

Та бути такого не може!

І все ж таки мені кортіло наблизитись, роздивитися краще, руки чесалися вчепитися противному діду в пику його нахабну, а краще відтягати за вуса! Утім робити нічого подібного я не збиралася, натомість мала змогу... почути!

Ковзнувши рукою до кишені, витягнула посилювач і обережно піднесла до вуха й мало не злетіла з пагорба вниз від несподіванки.

Видно через те, що в пекарні тихо було, я нічого особливого й не почула, проте ліс-то звуками повниться.

Гучне совине «у-у-у-у-ух», здавалося, не просто торкнулося мого слуху, а пролетіло наскрізь і вилетіло з іншого боку, залишивши мене саму трохи глухуватою.

Шум трави, журчання струмка, шурхіт листя на деревах і десь серед цього... два голоси.

Але звучали вони так, наче хтось у мідний таз лупив. Молотком.

Може, треба не так близько до вуха підносити?

Спробувала тримати штукенцію трохи далі.

Звуки стали тихішими. Покрутивши прилад між пальців, повернула його в інший бік. Несподівано голоси набули нормального тембру і я ясно почула наступне:

– Нам не потрібно його танцювати, тільки облизати.

– І як довго ви збираєтесь його облизувати, піч вінегретового місяця наближається. У нас один-єдиний шанс!

– Вже майже, ми знайшли, де він цілується, а ти своє станцювала?

– Аякже.

– От і корова!

– Пі-і-і-і-і-і!!!

Від останньої репліки, я мало не впустила посилювач у траву, а виявилося, що то їжак повз зовсім поряд і пищав.

Сторожко піднісши прилад знову, почула лише звуки лісу і неясне шарудіння.

Глянувши на те місце, де розмовляли ті двоє, побачила, що вони, розійшовшись, прямують у різні сторони.

Це й не дивно було, чудернацькою видавалася їхня бесіда.

Зате тепер не залишилось питань до розумових здібностей Даліли.

Не дивно, що вона хіба що піну не пускала від злості, бо ми з паном Дрейком, видно, добряче одне одного й обцілували, і облизали, й обтанцювали!

Як не робили цього ми з чоловіком, так не робитимуть і співрозмовники. Що ж тоді?

І про кого мова?

Піч вінегретового місяця...

Вінегрет – це салат такий... Хм-м-м... місяць же сяє вночі.

То може, то не піч, а ніч?

Вінегретовий... напевно колір.

Який? Салатовий? Малиновий?

Піднявши очі до неба, глянула на місяць. На рожевому фоні з’явилися тонкі відблиски... фіолетові.

Фіолетовий!

Ніч фіолетового місяця! Ось, що насправді сказала пані Ранна, якщо то дійсно вона була.

А все інше?

Танцювати... може бути все, що завгодно.

Ясно одне – Банда Сивих Дідів щось планує у цю саму ніч, що настане вже дуже скоро.