Розділ 27

У крамниці, хоч полиці й ломились від свіжої випічки, було пусто, причому пані Ранна та її онука теж не з’явилися.

Ну, можливо, зайняті, минулого разу зовсім не одразу прийшли.

Вже хотіла взяти кулик і вибрати собі чогось до чаю, коли на думку спало дещо перевірити.

Не так, щоб я хотіла когось підслухати, мені дійсно стало цікаво, як працює цей посилювач слуху. Може, заразом і почую, як хтось вже йде сюди?

Обережно витягнувши кістяну річ з кишені, сторожко піднесла її до вуха.

Спершу подумала, що прилад не працює, бо анічогісінько не могла розчути, а якісь звуки-то повинні були бути!

– Та йду! Йду!! – раптово пролунало чи не в самому моєму вусі так голосно, що підскочивши на місці, випустила посилювач слуху і він, певно, обов’язково б розлетівся, якби я не встигла перехопити його біля самої дерев’яної підлоги.

Зітхнувши з полегшенням, тепер вже без допомоги хитрих магічних винаходів, вчула кроки і бокові двері прочинилися.

– О, добрий день, Медді! Ну як, сподобалась наша з бабусею випічка?

– Добрий день, Розі. Так, я у захваті просто!

– Бачила я сьогодні твій дім – оце так зміни, скажу тобі по секрету – він став кращим, аніж був у тітоньки Агати.

– Ти так вважаєш?

– Авжеж, – дівчина енергійно кивнула головою, і мені на мить видалося, що так можна і шию собі зламати. Щирості – от чого їй не вистачало.

– А де ж пані Ранна?

– Спить.

– А-а-а-а... – протягнула я пригадавши, що старенька ходила до лісу. – Це, видно, через те, що вона Туману ходила набрати?

Очі дівчини злегка розширились, утім тільки на мить.

– Так, бабуся усе любить робити сама. То що ти обрала сьогодні?

Швидко назвавши, чого бажаю, спостерігала за дівчиною.

Ніякої особливої мети в мене не було, але щось таки штрикало зсередини.

Магопрядниця вона чи ні?

Хм... дивно було, оскільки я начебто і вчувала в ній магічну енергію, але дуже кволу. Так буває, коли людина, не Магопряд, користувалася магічними речами. Не обов’язково довго, могло бути й нещодавно.

Побачити б ще раз пані Ранну...

А з іншого боку... яке мені діло?

– Бачу, ти й котів забрала.

– Забрала, пан Чорний за ними придивлявся, – відповіла, віддаючи дівчині гроші за обраний товар.

– Ну... Дрейк належить до тої категорії чоловіків у яких часу вільного вистачає, бо гаманець товстий.

– Про це я вже почула.

– Моя тобі порада – чим би ти не зібралася торгувати: краще нехай це не буде одяг, а інакше... доведеться забратися з цього міста, пан Чорний не терпить конкуренції.

Я нахмурилась. Це вона на нечесну гру з боку чоловіка натякає? Але ж... не видається він безпринципним покидьком, навпаки б я сказала.

– Вже якось доведеться йому посунутись, бо у нас з ним, можна сказати, спільна сфера інтересів. До речі, а чим торгувала тітонька?

– Соліннями, джемами, словом, усім, що з їжею пов’язано й закрутками. Не вистачає її мені зараз, скоро останню баночку її вишневого джему використаю і на тому все.

– Співчуваю... себто... я не в змозі тужити за нею так, як ти, бо ж, і не знала її зовсім.

– Це зрозуміло. Я Агату дуже любила і дім її теж.

Я глянула на Розі уважніше, але обличчя її залишалося спокійним, посмішка лагідною.

Хм-м-м... не люблю я такого, як маєш, що сказати, краще одразу й кажи.

В будь-якому випадку бажання щось розпитувати зникло, наче хмари у ясний день. Та й казати цій дівчині про мої шапочки теж сенсу не було ніякого – темно-зелений колір її сукні ясніше ясного говорив мені, що обирає його хазяйка.

– Що ж, – вимовила я, забравши з прилавка випічку, – я піду, хочу трохи попрацювати, допоки є час.

– Сподіваюся, ще побачимось!

Опинившись на вулиці, пішла по дорозі до свого дому, наостанок озирнувшись, побачила Сержа.

Значить, вартовий частий гість в пекарні, що й не дивно.

І все одно, щось мені в цій Розі було не до вподоби.

Що саме?

Складно визначити. Хитнувши головою, відкинула пусті роздуми.

Ну, хотіла вона дім, що дістався мені, таке буває. Злиться, от і все.

Проходячи повз крамниці дідугана, замислилась, чи не Даліла його онука? Це б пояснило і відчуття настирливого погляду у спину... і підсилювач слуху. Одначе виникало цілком закономірне питання – якщо підсилювач несправний і перекручує почуте, то як старий ним користується?

З іншого боку дівчина могла елементарно придбати цей знадіб для себе і ніякі вони з дідуганом не родичі. Звісно, трохи підозріло мати змогу підслухати будь-кого й будь-коли, проте люди різне по життю творять. Що ж до несправності… може його ще налаштувати треба вміти.

Хм...

Погано одне – Даліла без клепки в голові.

Значить, ніколи й нізащо на світі не можна залишати мої вироби на вулиці.

Хтозна, що дуринді на думку спаде зробити.

Після того як закінчуєш роботу над капелюшком, його потрібно на кілька годин залишити на свіжому повітрі... те саме, певно, і з шапками варто робити.

Цього разу відкрию вікна.

Я мимохіть прискорила кроки, бо на мене очікувала напружена ніч – треба поспати зараз, щоб працювати під сяйвом місяця.

Можливо, вдасться годинку перепочити перед самим світанком, але малоймовірно.

Решта дня не відзначилась чимось таким особливим – кицьок я нагодувала й вони, чкурнувши у зарості за будинком, здавалося, просто спали.

Чорний, хапнувши в мене з рук пиріжок з м’ясом й проковтнувши його одним чавком зубастої пащі, побіг назад.

Чесно кажучи, гадала, що заснути не зможу, не так вже часто мені доводилось відпочивати, коли на небі сонце.

Однак, от що дивно було – дім, немовби точно зрозумівши, що я збираюся робити, сам позавішував штори й позачиняв майже усі вікна, окрім одного – внизу. Годинник на стіні тікав ледве чутно, віник, приповзши з першого поверху, влігся біля ліжка, а за ним і каструлі.