Розділ 26

Не знаю до чого чи до кого чорнявий прислухався, але коли повернувся до мене, напружено проговорив:

– Я, на жаль, не зможу проводити вас назад, але відправлю з вами Чорного, про всяк випадок, кішки його люблять, не переживайте. Бувайте. І пам’ятайте про нашу угоду.

Чоловік, повернувшись до мене спиною, віддалявся. Його кремезна фігура дуже скоро щезла у гущині лісу. Трохи згодом почувся свист і переді мною з’явився Чорний. Кицьки зраділи, побачивши пса.

Пам’ятайте про нашу угоду...

Гіркота розлилася у грудях.

Скинувши підборіддя і випрямившись навіть сильніше, аніж зазвичай, покрокувала до того місця, де можна було вийти на центральну дорогу.

Наче я його взагалі не цікавлю! Тьху!

І куди він пішов?

Одні лишень питання!

Несподівано звідкись збоку на доріжку переді мною вискочила якась фігура, обмотана плащем.

Руки в рукавичках злетіли, відкидаючи з голови каптур.

Даліла!

– Доброго дня! – проговорила доволі привітно, утім, лице дівчини особливого щастя не виражало, я б навіть сказала, навпаки.

– Доброго дня...? – зашипіла вона у відповідь. – Доброго дня?!

– Так, а що тебе не влаштовує, сонце посеред неба стоїть, звісно, що не ранок і не вечір, – я мило усміхнулася, поправляючи капелюшок.

– Ти...!

– Саме так, перед тобою я, – вдавано роззирнувшись, вигнула брови.

Ну, безсумнівно, чудово я бачила, що у русявої хіба дим з ніздрів валити не почав, але ж... що я такого зробила?

На думку спало те, що сказала про дівчину Жоржа... нехай я ніколи й не билася, проте не пізно почати!

– Веселишся, значить? – сині очі Даліли метали блискавки.

– Так, нема мені чого плакати.

– А я б на твоєму місці вже почала і плакать, і молитись!

– Ой, вибач, я ваших тутешніх традицій не знаю, якщо тобі кортить, можеш все це зробити сама, а мені треба йти додому.

– Не буде в тебе того дому дуже скоро! – дівчина стисла кулаки.

– А ти що, ворожка чи, може, зрання просто чогось не того з’їла і тепер тобі всіляке ввижається? От як, наприклад те, що пан Чорний твій чоловік!

Не втрималась, що тут сказати?

Добре, що хоч відскочити убік встигла, бо ця навіжена, понеслася на мене, як бик справжній.

Кицьки зашипіли, а Чорний почав гарчати. Найімовірніше, саме тому прителепкувата і застигла сантиметрів за десять від мене.

– Ти...!

– Ми це питання вже з’ясували... – перервала я, та русява піднявши руку, тицьнула вказівним пальцем у мій капелюшок.

Неподобство яке!

– Краще мовчи і слухай, скумбрія південна! Що, думаєш, приїхала сюди вся така яскрава і можна тобі наших чоловіків обкручувати навколо пальців?

– А ніде об’яви й не висить, що це заборонено!

– Та я тобі вже зараз би боки твої натовкла, якби не коти і пес цей противний!

– Себто, хазяїн тобі до смаку, а собака – ні?

– В мене алергія на шерсть! – на підтвердження своїх слів Даліла голосно чхнула. – І на слину, і на тебе з твоїми квітами дурними!

– І зовсім вони не дурні! – обурилась я.

– Дурні! Дурні! Дурні! Я все-превсе чула! І будь певна – ніхто в тебе нічого не купить, я тут всіх знаю, я їм всім розповім, чим ви там у лісі займалися!

– І чим ми займалися?

– Тим самим! Сором один! Облизни мої пальці! Торкнися мене губами! Подуй на нього!

– На кого... на нього...? – видихнула я ошаліло.

– А це тобі видніше на що ти там дула і що облизувала! Ти – жінка з...

– З чим?

– З відсутністю моральних принципів! Пощі... Полі... Повіка ти!

– Хто?!

Дівчина на мить нахмурилась, явно намагаючись зрозуміти, де припустилася помилки.

– Жінка, що спить з усіма, хто заплатить!

– А-а-а-а-а... так то повія, таке скажеш, чесне слово, повіка... так і, до речі, я з пана Чорного грошей не брала, наступного разу, коли він мене цілувати буде, здеру з нього щонайменше десять золотих, бо я вчена, академію закінчила, цілуватися зі мною – дорого!

– Ах ти жаба строката!

Русява таки кинулася на мене і, не втримавшись на ногах, ми удвох покотилися по дорозі.

Даліла махала своїми руками не гірше за млин у вітряну погоду, я вирішила робити те саме і, судячи з її стогонів, кудись таки влучила.

Несподівано дівчину кудись потягнуло... за косу.

Перевернувшись і сівши, побачила, що Чорний, вхопивши її за волосся, волочить у ліс. Кицьки радісно скакали навколо, Даліла верещала не своїм голосом.

Ну, от ні, щоб дати цим трьом розібратися з нахабною дурепою, я її пошкодувала і кинулася рятувати.

Чи варто зазначати, що клацання пальцями не допомогло?

Склавши губи в трубочку, кволо свиснула, але й це не вразило друзів моїх менших.

– Пос... – спробувала вимовити дівчина, але пил забився їй у рота.

Підбігши впритул, спробувала відтягнути пса, але він вочевидь вирішив, що це ми так граємо й відскочив у інший бік, тягнучи червону від злості русявокосу за собою.

– Посвисти-и-и-и-и-и норма-а-а-ально! – заверещала Даліла. – Три довги-их! Три коротких!

Оце мелодія!

Діставши з кишені трубочку, так і зробила, й на мій невимовний подив, кішки й пес, розтиснувши щелепи, відступили.

– Кінець тобі тепер, – прохрипіла ця білка скажена.

– Ну, якби я не посвистіла, кінець би настав тобі, не пхайся до мене більше.

– Аякже! Вже й послухала!

– Краще тобі послухати, бо клянуся, залишишся без коси своєї.

– А-а-а-а! Заздрісно тобі, плішива, що у мене коса, а у тебе пір’я руде?

– Ага, помираю від бажання бути, як всі... непомітною. Я тебе попередила.

– А я тебе! Припрешся на базар – буде тобі вистава!

Хмикнувши, повернулася до Даліли спиною і пішла у бік міста. Несподівано під ногою щось злегка хруснуло.

Зупинившись, підняла з землі чудернацьку річ.

Явно кістяна, шліфована сірувата поверхня предмета віддалено нагадувала мушлю, але от формою – наче кулик звичайний, лишень з дірочкою знизу.