Розділ 25

Не сказати, що ми сильно заглибилися в ліс, утім пройшли достатньо. Дерева височіли над нашими головами майже зовсім поглинаючи сонячне світло густими кронами.

Біля товстого стовбура причаївся дерев’яний будиночок, дуже схожий на буду для пса, але зроблений на совість.

Як тільки ми опинилися кроків за десять від нього, почулося гучне нявкання, а слідом з хатинки вилетіли дві... кішки.

Я б навіть назвала їх котиськами!

Чорні, з білими плямами й гострими вухами зі смішними китицями на самих кінчиках. На тому увесь сміх і закінчувався, бо кицьки виявились навіть більшими, аніж ті дикі, що я за них злодіям заплатила. Двічі.

А зуби! І кігті!

Кішки кинулися у наш бік і, радісно нявкнувши, притислися до ніг чоловіка.

Мимохіть зробила кілька кроків подалі від щасливої трійці.

– А... ви точно знаєте, що це дійсно кицьки тітоньки?

– Не можу, як і Драк, клястися іклами...

– Теж випадають кожні три роки?

– Кожні чотири.

– Дивні ви якісь... – протягнула отетеріло.

– Однак запевняю вас, Медейро Канінгтон, – продовжував чорнявий, – ці киці – ваші.

– К... киці... А... що вони їдять?

– Зазвичай полюють на недовірливих і впертих вогнянок, – чоловік усміхнувся і, схилившись, почухав пухнастих за вушком.

– Я серйозно!

– Серйозно... те, що і звичайні кицьки – рибу, м’ясо. Можна з кашами. Нічого складного, та одна проблема у вас все ж таки може виникнути.

– Яка? – спитала нахмурившись.

Що такого треба цим… кицям?

– Ви свистіти вмієте?

– Свистіти?

– Так, це коли...

– Я знаю, що це таке! Просто... до чого тут свист?

– Кішки ці, як будь-які тварини, свободу люблять. Вони радо будуть жити з вами й допомагати з Туманом, попереджати про небезпеку, якщо, звісно, ви не збираєтеся морити їх голодом чи ображати...

– Та як ви...! Як вам на думку таке спало?!

– Не дихайте на мене своїм полум’ям – це всього лише пересторога. Одним словом, через те, що вони люблять бігати й гуляти, де заманеться, найкращий спосіб їх покликати – свист. Бажано гучний і... унікальний.

– Як це унікальний?

– Ну, це такий, що не буде схожий на інші. Можна додати низьких нот чи високих, чи насвистувати мелодію, та що завгодно. То як, ви вмієте свистіти?

Губи мої самі собою склалися у трубочку і, видихнувши повітря, я видала кволе й незрозуміле: пфе-фхе...

– Так я і думав, – злегка усміхнувся чорнявий.

– А чого це ви думали, що я свистіти не вмію?! – щиро обурилась.

– Тому що не можу уявити вас в компанії хлопчаків на якомусь дереві з цигаркою затиснутою між зубів.

– Не зрозуміла?!

– Це я до того, що часто саме такі дівчата виростають в жінок, які можуть свистіти.

– Які курять цигарки?

– Які грають з хлопцями.

Ну, не грала я з хлопцями... себто, коли настав час зустрічання-зітхання – все це було, а от лазити по деревах, бігати, стрибати, наче кролі – ні, такого не бувало. Мені більше подобалася дівчача компанія. Ляльки, вишивання, шиття...

– Я вас навчу, це легко насправді, – продовжував пан Чорний.

– Прямо зараз? – я чомусь пригадала, як свистів пан голова... з пальцями в роті...

– А коли ж ще? Кицьки з вами підуть, гляньте, ви їм сподобались, значить, повинні бути в змозі їх покликати.

– А не можна просто їхніми іменами? Міртл і...

– Скрібл, – закінчив Дрейк за мене. – Так, можна, але повірте, ви їх не докличетесь, особливо у потрібний момент. Не хвилюйтеся, Медді, це зовсім нескладно.

– Так таки і зовсім?

– Ось побачите. Спершу спробуємо так, як ви вже робили, для тренування. Витягніть губи і складіть їх трубочкою, а далі подуйте. Сильно.

Це я могла. Що складного? Виконавши інструкцію і дунувши цього разу, як слід, почула дуже тихий, а все ж таки свист.

– Чудово, тепер вам потрібно навчитися робити це голосно. Візьміть два пальці, вказівних, – чоловік підніс два свої пальці до рота, – губи натягніть на зуби якомога сильніше...

Я кліпнула очима.

– Вибачте, що зробити?

– Натягнути губи на зуби, от дивіться, – пан Чорний зробив якісь маніпуляції своїми губами, але зрозуміліше від того не стало.

– Все одно не розумію.

Кілька хвилин чоловік мовчав, явно роздумуючи.

– А уявіть, що ви старий дід і у вас зубів немає, ви колись таке бачили? Уявіть, що ви супу бажаєте поїсти, а нема чим. Уявили?

– Ну, приблизно...

– Отак повинні виглядати ваші губи, наче їх нема.

Якась логіка в тому була, старенькі бабусі часто «шамкали», коли говорили і в дитинстві мені видавалося, ніби в них губ нема...

Я поворушила вустами старанно намагаючись чи то дійсно натягнути губи на зуби, чи то зобразити бабцю, якій страшенно не пощастило втратити всі зуби.

– О, це воно! – усміхнувся чоловік. –  Тепер, прикладіть два вказівних пальці до губ, але так, щоб залишалась невелика щілина, а тоді, притисніть язика до піднебіння і дмухайте.

– Що куди притиснути? Ви знущаєтесь?

– Ні. Дивіться уважно.

Пан Чорний вправно натягнувши губи на свої міцні білі зуби з іклами, що міняються раз на чотири роки, приклав до вуст два вказівні пальці, язика мені видно не було, але коли він дунув, то у мене вуха мало не заклало, а десь вдалечині почувся гавкіт.

– Цим звуком я кличу Чорного. Спробуйте ви.

Якісь хвилини я дивилася на чоловіка не в змозі зрозуміти, чи каже він це все серйозно, та все ж таки вирішила спробувати.

Виходило кепсько, у мене то губи сповзали, то я сама себе вкусила за пальці, язик я пхала то в щілину, а то слинила ним кінчики пальців.

– Ще трохи, Медді, спробуйте ще, намагайтеся краще... – підбадьорював мене Дрейк і, якимось неймовірним чином, мені нарешті вдалося зібрати всю цю чудернацьку конструкцію разом і дмухнути так, що з рота вилетів тихий свист.

– Чудово! Прекрасно! – похвалив чорнявий і я вже хотіла розслабитись, але куди там! – Зараз дуйте дужче, з усіх сил, щоб звук вийшов сильний. Ну ж бо, вперед, Медді!