Розділ 24

Віник і каструлі, вибравшись з-під сходів, летіли до мене.

Обережно наблизившись до столу, вони зависли біля філіжанки пана голови. Випив він небагато, тож ще половина кави залишилась.

Прибиральник, витягнувши штук десять прутиків, вмочив їх у чорний напій і вмить увесь затрясся, затремтів і захитав держаком з боку в бік.

– Що, вважаєш, пан сіре пальто насправді гад? – спитала насмішкувато і віник, немовби роздумуючи, невпевнено поворушив прутиками. – Якщо не гад, то, може, мені обережною варто бути? – отут уже мій помічник кивнув. – Дякую, звісно, але це не новина, – мене раптово осяяла прекрасна ідея: – А ти міг би зі мною піти, ну, на побачення з паном головою?

Прибиральник постукав прутиками по столу, а тоді скрутив їх у формі клубочка.

– Можеш, але для цього Туман потрібен?

Ручка віника ствердно захиталася.

Що ж, це варіант. Якщо пан голова щось надумає викинути, там йому віник боки і намне!

Однією проблемою менше!

Мій помічник тим часом ковзнув до філіжанки пана Чорного і вони утрьох з каструлями... зітхнули... віник навіть прутиками махати почав, так само, як я серветкою. А на емальованій поверхні каструль з’явилися червоні плями.

– Ой, та ну вас, до купальні, чесне слово!

Вставши, пішла нагору. Плащ надіти можливості не було, тож згодився і светр. І капелюшок.

Фіолетовий, з рожевими квітами.

На жаль, як би я не любила прекрасний, ніжний рожевий колір, а рудих він робить... не знаю як і пояснити – не личить він мені і все, зате фіолетовий пасував.

Взагалі, правильний колір – запорука успіху. Цього нас добре навчили в академії.

Спустившись, зупинилася біля дзеркала з позолоченою рамою, що, як і все інше, з’явилося за ніч. Усміхнувшись своєму відображенню, мало не знепритомніла від подиву, коли воно, це саме відображення, показало мені язика й, змахнувши рукою, зникло у глибині блискучої поверхні.

Оце так люстро!

Наблизившись до дверей, почула гупання позаду. Каструлі й віник повільно повзли за мною, прибиральник тримав у прутиках невідомо звідки виниклу білу носову хусточку і старанно витирав віяло, наче і справді плакав, а каструлі сумно зітхали.

– Ой, ну все, вже все, – вимовила сміючись. – Я скоро повернуся.

Останнє, що побачила перед тим, як двері зачинилися – мій захисник махав носовичком.

Що ж... я б певно теж засмутилася, якби увесь час доводилось сидіти вдома.

Швидко подолавши невелику відстань до хвіртки, побачила, що вона знову стала рівною, та й паркан хитався менше.

Пан Чорний прогулювався вздовж дороги.

І як він це зробив?

Голими руками чи що?

Несподівано відчула на собі чийсь погляд. Неприязний. Як не старалася, а зрозуміти, хто саме на мене витріщався, не вийшло, утім я б зуб дала, що увага линула з крамниці по сусідству.

Невже дідуган?

– Ви певні, що не змерзнете? – голос чоловіка змусив мене скинути ману.

– Певна.

– Ви повинні були взяти мій плащ, пальто не пропоную, ви в ньому ходити не зможете.

З цим твердженням посперечатися можливості не було, тому я просто знизила плечима у відповідь й вийшла за хвіртку.

Чорнявий без слів запропонував мені спертися на його лікоть... Ну, як спертися, в моєму випадку, скоріше триматися.

Я не відмовилась, бо це приємно було. Хрустке, пронизане сонцем повітря, чисте й свіже, тепло, що линуло від Дрейка... навіть і говорити не хотілося, і я чомусь подумала, що мої батьки доволі часто сиділи на ґанку отак, мовчки. Мамуся вишивала, татусь читав газету і пихтів люлькою (дозволяв він це собі не часто, варто зазначити). І було щось невимовно затишне в їхньому мовчанні.

Затишне мовчання – це можна додати до списку вимог до майбутнього чоловіка.

І все одно мене не полишало відчуття, що хтось свердлить мені потилицю позором.

Озирнувшись, помітила якийсь рух у крамниці нудних капелюхів і плащів. Х-м-м-м...

– То, ви таки маєте твердий намір залишитись тут? – спитав чоловік.

– Так.

– А ваші батьки? Як вони взагалі зголосилися вас відпустити?

– У звичайний спосіб – вони просто поважають мій вибір.

Пан Чорний хмикнув.

– Припустимо, що так воно і є.

– Ви так кажете, наче батьки і діти завжди живуть поряд.

– Не завжди... – я з подивом зазирнула в очі чоловіку, вловивши прихований біль в його словах, але золотисті вири не видавали своїх таємниць.

– Так і є. Матуся з татусем обов’язково приїздитимуть, та і я можу їздити до них. Нічого страшного не бачу.

– Мені ще дещо цікаво... – повільно вимовив Дрейк. – Чим ви на життя збираєтесь заробляти? Ви вчора щось таке казали про капелюшки і про черги, але тут не південь, від сонця нікому захист не потрібен. І те, що зараз на вашій голові, дуже непрактична... штукенція.

Всі вони це мені казатимуть чи що? Що за народ?!

– А вам звідки в такому розбиратися? – спитала обурено. – Можливо, вашим жінкам просто ніхто вибору не давав. До того ж я можу не тільки легкі капелюшки виготовляти, я і в’язати вмію. Гадаю, теплі яскраві шапки – те, чого не вистачає цьому місту.

– Ну, тоді на вас чекає розчарування. – незворушно зазначив пан Чорний.

– Чого б це?

– Тому що не ви перша так вважаєте і, з мого досвіду, ще ніхто не став тут успішним торгівцем, віддаючи перевагу красі, замість практичності.

– З вашого досвіду? Який це такий у вас досвід? – випустивши лікоть чорнявого, нахмурилась.

– Бачте, в чому справа, я на цьому ділі собаку з’їв, тому що майже всі крамниці одягу в місті належать мені. Свого часу до нас приїздило кілька ммм... майстринь, можливо не таких яскравих, як ви, одначе...

– Одначе, що? – в мене починала йти пара з вух.

– Ну, ви ж їхніх крамниць у центрі не побачили, а в моїй, певен, були.

О-о-о-о! То он воно що! Коліщатка в моїй голові закрутилося.

Я якось і думати забула про панночку русяву косу, але тепер і не дивно зовсім виглядало її до мене ставлення. Аякже, зазіхнула на пана Дрейка по-справжньому заможного!