Розділ 23

– Не зобов’язаний я нічим клястися! І взагалі, ти що тут зрана робиш, га?! Я так розумію, що свою пропозицію ти вже зробив, і Медді відмовилася, все правильно? – пан голова глянув на мене і я кивнула. – Тоді, не бачу причин тобі тут бути, Дрейку.

– Причина в мене проста – кішки.

Золотий фиркнув.

– Я сам їй з цим допоможу!

– Тільки спробуй лабу свою дати на мою територію і я тебе підвішу за ноги й залишу висіти десь посеред лісу, второпав? – пан Чорний встав, спершись руками на стільницю, а я почала відповзати, разом зі стільцем.

– Я ще тебе забув спитати, куди мені ходити можна! – гиркнув Драк, теж встаючи.

Ну, не знаю, не сказати, що я кожен день спостерігала за чоловіками, що воліють один одного як слід поколотити, але тут явно назрівала бійка.

Я переводила погляд з одного на іншого, а тоді в мене мало щелепа на підлогу не впала (встигла підхопити), тому що я раптово помітила, як Дрейк видихнув... дим.

Ні, мені не привиділося, не ввижалося, то не була білувата пара, через те, що вікно відкрите, та й не було в кімнаті так зимно, ніт, то був чорний, справжній дим!

Чоловіки, абсолютно забувши про мене, сперечалися.

Потихеньку вставши, я шмигнула на кухню і, схопивши каструлю у якій варила підгодівлю для дому, набрала в неї холодної води.

Почувши глухі удари й гарчання, злякалася, що однієї водички цим двом бовдурам не вистачить, щоб охолонути, і от саме в цей момент все й пішло шкереберть.

Я нутром вчула, що дім, неначе живе створіння, вловив мій переляк. Каструля вирвалася з рук і полетіла до кімнати, я ледве встигла відхилитися, бо зовсім поряд просвистіла друга – менша.

Коли ж я влетіла за ними слідом, то вода стікала обличчю пана Чорного, а сам він тримав пана голову за комір сорочки. Невідомо, що сталося б далі, якби обидві каструлі, як слід розмахнувшись, не гепнули обох чоловіків по головах.

Скрикнувши, кинулася до них, але й тут погано вийшло, бо звідкись збоку вилетів віник і почав колотити Драка з Дрейком, не даючи ухилятися від нещадних каструль.

Кінець кінцем, коли я нарешті додумалась клацнути пальцями, бо мої команди «Стоп!» і «Фу, погані каструлі!» не давали жодного результату, обидва пани розтягнулися на моєму новому килимі, синьому з дрібними квітами, вочевидь, відключившись.

Каструлі впали на підлогу поряд, а віник, винувато змахнувши з одягу чоловіків уявний пил, чкурнув під сходи.

Чомусь присівши, певно від жаху, я потихеньку підповзла до чоловіків і, одночасно піднявши обидві руки, піднесла долоні до їхніх носів.

У голові миготіли картини одна гірша за іншу. Я в кайданах, я у в’язниці.

«Скажіть, Медейро Канінгтон, як ви зуміли так холоднокровно і підступно вбити голову нашого міста й почесного жителя, пана Чорного, що живе у пащі дракона, себто в домі з пащею...»

Що я на таке відповідатиму?

Що забила їх каструлями і віником?

Прикривши очі, спробувала помолитися кому-небудь, вищій силі наприклад.

Дихання я не вчувала...

Все, це кінець!

Кінець!

– Ну, не могли ж ви сконати насправді! – вигукнула у відчаї. – Такі здоровенні мужлаї! Не смійте вмирати на моєму новому килимі, інакше я вас сама вб’ю! Що ж робити...?

«Серце! Серце!» – пронеслося в голові.

Точно, треба груди послухати!

Притуливши вухо до грудей золотого, чітко і ясно вловила рівномірний стукіт, а тоді спробувала зробити те саме з чорнявим, проте нічого не почувши, відчула, що сивію просто в цю саму мить.

Руки затрусилися і, рвонувши товсту тканину піджака й сорочки, я спробувала знову.

Билося! Його серце билося! Видно, одяг приглушував звук.

Відсторонившись і видихнувши з полегшенням, сіла поряд і втупилась на порослі темним волоссям груди пана Чорного.

Якось зась було отак роздивлятися непритомного, я вже хотіла застібнути все назад, коли побачила дивну річ.

Щось блискуче і зелене тягнулося від ключиці чоловіка убік, до плеча, прихованого сорочкою.

Несвідомо, у бажанні зрозуміти, що це, простягнула руку і торкнулася. Тверде. Тепле. І незрозуміле.

Несподівано мою руку перехопили сильні пальці й наші з паном Чорним погляди схрестилися.

– Я... Я нічого поганого не хотіла... – пролебеділа, – лиш запевнитись, що ви живі... вибачте...

Повільно розтиснувши пальці, чорнявий сів, швидко застібаючи ґудзики.

– Це ви пробачте, Медді. Ми з Драком погано ладнаємо, краще мені було прийти пізніше. – промовив глухо.

– Не страшно, головне, що з вами все добре! А... що це у вас? Отут? – я торкнулася свого плеча.

– Нічого.

– Але ж...

– Нічого, Медді.

– Що ж... гаразд. – я кивнула, зрештою, це дійсно не моя справа. – Як почуваєтесь, голова не болить?

– Трохи є. Хороші у вас захисники. – чоловік кволо усміхнувся.

Поряд почувся стогін і пан голова теж сів.

– Медді... – прохрипів він, – покляніться, що ніхто й ніколи не дізнається, що мене мало на той світ не відправила летюча каструля та віник, інакше я втрачу свій авторитет, як політик.

– Ну, не знаю навіть... – вимовила, намагаючись не сміятись, але не втрималася. – У вас здоровенна ґуля на лобі!

– Шкода, що не дуля... – тихо проговорив Дрейк і в мене сльози на очах виступили.

Через хвилин двадцять, пан голова тримав на лобі прохолодний рушник, а чорнявий незворушно пив каву.

Годинник голосно цокав, каструлі забилися під сходи до віника, а я відчайдушно намагалася вигадати якусь тему для розмови.

Утім золотий належав до тієї категорії чоловіків, що їх язик куди хочеш доведе, і мені чомусь видавалося – не часто до хорошого.

– У старої Гати дім був зовсім не такий, – протягнув він, уважно роздивляючись обставу.

Чоловік встав і повільно пройшовся туди-сюди. От клянуся, в мене виникло враження, що він щось шукав... і не знаходив.

– А яким він був?