Розділ 22

Золотисті очі, майже однакові, але все ж таки різні саме відтінками, зустрілися і на обличчях обох чоловіків відбилася однакова емоція – роздратування.

Я закусила губу, щоб не розсміятися. Оце так! І що ж воно далі буде?

У яскравому сонячному світлі пан Чорний був нічим не гірший, аніж пан голова. День і ніч тобі, втім, щось в них було схожого. Що саме? Не могла вхопити чи зачепитися бодай за якусь дрібницю.

На мить стало навіть трохи сумно, що два практично взірці мужності збираються боротися не за мене саму, а за мій дім.

Моя безмежна любов до себе підняла свою прекрасну голівку і плюнула їм обом під ноги. Щоб знали.

– Дрейку... – золотий ожив першим, – так давно тебе не бачив.

– Це певно тому, що увесь час працюєш, як проклятий, чи не так, Драку? Он, і про нових жителів нашої громади попіклуватися прийшов, як бачу.

– Дуже радий, що ти ще не засліп, а то я чув, що як довго сидіти у домі із завішаними шторами і ховатися від сонця, можна захворіти і вмерти.

– А я чув, що якщо довго ховатися від тих, хто платить податки, можна отримати поміж очей, це, кажуть, теж погано для здоров’я.

Пан Чорний наблизився до пана голови й чоловіки застигли.

Битимуться чи ні?

От тільки цього мені й не вистачало!

Вони взагалі пам’ятають, що я все ще тут?

Щоб хоч якось зняти напругу, яка зависла у повітрі, голосно прочистила горло.

Не подіяло.

– Емм... – протягнула невпевнено. – І вам добрий ранок, пане Дрейку...

Чорнявий повернувся до мене і його погляд ковзнув вздовж мого тіла майже безсоромно. Хотілося не червоніти, але не вийшло. Прослідкував цей самий погляд і пан сіре пальто – лице його скривилося так, наче він кислого поїв.

– Добрий, Медді.

– Медді? – вклинився золотий. – Ви вже так добре знайомі? І коли це я встиг все пропустити?

– А коли ти взагалі за чимось встигав? – люб’язно вимовив Дрейк і мені видалося, що він зачепив якусь дійсно болючу струну в серці Драка.

Очі чоловіка спалахнули, і (я тепер це ясно бачила) зіниці дійсно витягнулись, рука, що тримала кошик, стислася з такою силою, що нещасна солома хруснула.

Зате чорнявий, здавалося, зовсім не злякався, навпаки, більше походив на хлопчака з запалками, що дім збирається підпалити.

– А, може, кави?! – панічно вигукнула я.

«Звісно! Чому би і ні?» – дві відповіді пролунали одночасно і ці довбні синхронно повернулися до мене лицем, в чотири кроки опинилися біля хвіртки і ступили вперед разом.

Нещасна деревина заскрипіла, паркан захитався, але ці двоє баранів не бажали поступитися місцем один одному.

Тонкі ніздрі роздувалися, погляди схрестилися, словом, їм не вистачало або копитом бити почати, або скубтися, як справжні півні.

– А знаєте, що? – мило усміхнулася, наближаючись. – Я тут подумала, що чудово можу поснідати і без вас, у тиші. Дуже дякую, пане голово, що принесли мені каву і солодощі, – потягнула з рук чоловіка кошик, – і вам, пане Чорний, за чобіт і шкарпетку, – загребла ще й кулик, з якого долинав чудовий аромат свіжої випічки. – І за булочки теж. На все добре, панове!

Розвернувшись до чоловіків спиною, покрокувала назад до дому.

– Вічно ти все псуєш, ще з дитинства! – почувся розлючений рик золотого.

– Це тебе сюди ніхто не кликав! – гиркнув чорнявий.

Потім долинув характерний тріск і я все ж таки озирнулася, лиш для того, щоб побачити, як дверцята перекосилися, а чоловіки, не втримавшись, полетіли просто у багнюку.

– Медді, – почувся благальний стогін пана голови, – я тебе молю, цього можеш залишити тут лежати, він і так все життя кольору багна, а мені ще до людей йти, пусти бодай вмитися.

Золотий встав, хоча, цьому непогано сприяв копняк під зад від Дрейка, бо Драк явно навмисно наступив йому на ногу.

Я на секунду замислилась над тим, чи варто все ж таки пускати двох майже незнайомих чоловіків до хати. З іншого боку... навряд чи вони лихе замислили, принаймні, один з них вже мав достатньо можливостей мене скривдити, але не став.

– Можете заходити обидва, але чоботи на ґанку залишити... і ще... з вас хвіртка нова... віслюки... – останнє слово я пробубоніла собі під ніс, відвернувшись.

– Хто-хто? – голос пана голови сповнився щирого подиву.

– Кажу, дуже приємні ви молодики!

Позаду почувся насмішкуватий хмик і мені й повертатися не потрібно було, щоб зрозуміти, хто саме видав цей звук.

Я ще й сама як тому слід не роздивилася усі зміни в домі, проте коли спускалась, помітила стіл – невеликий, круглий, недалеко від пічки й кілька стільців поряд.

Зручно, якщо подумати. Покупці можуть і посидіти, випити кави, почекати своєї черги, чом би й ні?

Не сказати, що чоловіки так вже сильно забруднились, утім до купальні їм піднятися все ж таки довелося, причому, коли Драк з гордістю повідомив, що дорогу він вже знає, мені видалося, що у пана Чорного око смикнулось і кулаки стислися.

Що вони там нагорі робили, залишилось для мене таємницею, але шуму чи звуків падіння так і не долинуло.

Трохи постоявши на місці, вирішила все ж таки відкрити вікно, ну, про всяк випадок, якщо вбивати почнуть, то хоч крики мої до сусідів долетять.

Наблизившись до шафи, дістала кілька тарілок і почала витягувати тістечка з кошика й булочки з кулика.

Кавоварки не знайшлося, але невеличка каструля з довгою ручкою теж годилася.

Я от, гадала, що вода лишень на другому поверсі була, а виявилось – ні.

З цим всім мені якось і на думку не спало шукати кухню, та вона знайшлась сама.

Чи може теж з’явилася за ніч, хтозна... оскільки я ж, начебто, вчора торкалася стіни – дверей не було.

Зате були зараз.

Прочинивши їх, побачила невеличку кухню.

Тут можна було і води набрати, і посуд помити, і чого вже там, щось приготувати. Хіба ж не чудово?!

Набравши води, всипала кави, а тоді застигла, бо вчора віник сам вогонь розвів. Дров я ніде не бачила... чи означає це, що мені увесь час треба прибиральника просити, або ж дрова таки замовити?