Розділ 21

Прибиральник підскочив на місці й, злетівши, покружляв навколо мене. Подув теплий вітерець, я б навіть обрала слово «гарячий».

Оце так-так!

– Пічку для пікніка тут не можна, де варити?

Вочевидь зрадівши остаточно, мій помічник засяяв ще яскравіше і понісся до стіни біля довгого прилавка.

Там він розправив віяло і як слід струсив пил з низької... пічки... тепер я ясно побачила, що то не тумба, а піч. Вона була такою запиленою, майже чорною від бруду, що лишень у цю мить проступив квітковий візерунок, топка і металевий круг зверху.

Певно, на ній дуже зручно було чайник кип’ятити чи кавоварку.

Або ж, коли за вікном мороз, грітися поруч.

Вогонь загорівся в топці сам собою і віник, судячи з його постійних коливань і викрутасів віялом, неабияк пишався цим фокусом.

Я б теж пишалась, якби таке вміла.

– Дякую, – вимовила чемно.

А що, магічна річ чи людина, різниці нема.

Від пічки поступово долинало тепло і я потроху відчула, як тіло відпускає напруга.

Що ж, голою, так голою!

Я й інші речі в житті робила в такому вигляді, можна подумати, що з чоловіком в ліжку нормальна жінка думає про одяг! А я себе відносила до нормальних, щоправда, гадаю, саме от зараз, вони б могли віднести мене назад, до прителепкуватих.

Першочергово треба було помити нещасну каструлю... і одну, й другу. Не дивно, що бідолашна чхала.

Віник теліпався за мною в повітрі, радісно все осяюючи, а ще, коли стала терти посуд, чудово почула тихе хихотіння.

Закінчивши, набрала у велику каструльку холодної води і, спустившись вниз, поставила її на прилавок.

А тоді ми з прибиральником пішли до саду, він-то, виявляється, достеменно знав, де той Персик зимовий росте. Зірвавши три листочки, повернулася до будинку.

Каструля опинилася на пічці й у воду відправилися чотири клубки магічного Туману, рідина скипіла, нитки почали танути і вариво стало синім. Три листочки Персика зробили його білим і густим.

Кров пускати собі не хотілося, та що вдієш? Довелося ткнути великий палець тією самою брошкою, що дісталася мені разом з пістолем. Слідом полетіли три волосини й прутики.

Все це якимось дивовижним чином потягнулося одне до одного, розчиняючись і одночасно утворюючи строкатий узор на поверхні відвару.

Віник змахнув віялом і вогонь у пічці став меншим, так, що він кипів, але не бурлив аж занадто.

– А як же знати, коли три години мине? – розгублено протягнула я.

Мій помічник понісся на інший бік довгої кімнати і змахнув пил зі стіни, відкриваючи моєму зору старовинний годинник. На темному дереві мерехтів візерунок, а стрілки показували пів на першу. Дім сповнився приємного тікання.

Залишалося лише чекати.

Я сиділа, стояла, кружляла, часом видавалося, що навіть спала з відкритими очима. Від каструлі валила різнобарвна пара, а саме вариво разів із десять змінивши колір, зрештою стало густим і червоним.

Час танцю голяка наблизився.

Віник енергійно смикав мій плащ, та й не лишень його, підганяючи.

Я на мить повернула голову у бік вікна і трохи рожевий місяць, здавалося, простягнув свої промені просто до відвару й... до мене, а ще, я не була певна, та мені ввижався хтось там, за садом, за парканом, на дорозі.

Я стенула плечима – якщо там і справді хтось був, навряд чи можна було мене побачити. В будь-якому випадку, чимось завішувати вікно часу вже не було.

Схопивши ганчірку, щоб не обпектися, перелила червоний відвар у каструлю поменше і застигла.

Танцювати... але як саме?

Я розгублено глянула на свого помічника і той, немовби прочитавши мої думки, застукотів по підлозі.

Ритм видавався мені знайомим, легким і зазивним, дуже скоро до нього приєднався годинник, скрип дошки під ногами, та й взагалі, увесь дім. Щось ритмічно гепало на другому поверсі, у шафах дзвенів посуд, в коморі – пляшки, а я... Крутилася і крутилася, волосся розліталося, місячне сяйво торкалось шкіри і, можливо, вперше в житті я відчула себе по-справжньому вільною. Чи не дивно це?

Проте так воно і було. Ми приходимо у цей світ без одягу і правил, але він заковує нас у тканину і вчить підкорятися, а я завжди прагнула бути собою.

Якимось внутрішнім чуттям усвідомила, що вже час і, знявши каструлю з пічки, вилила червоне вариво у заглиблення.

Несподівано всі звуки стихли і віник, підхопивши з підлоги плащ, накинув мені його на плечі. Удвох ми вибігли до саду й застигли.

Нічого більш чудернацького я в житті не бачила, але клянуся, дім трухнуло і він... злетів у повітря, не дуже високо, та все ж таки.

Повільно крутнувся і знову опустився на землю.

А тоді це сталося! Тонкі, різнобарвні ниточки потягнулися вздовж стін, даху, вікон.

Щезав бруд, дерево заблищало так, наче хтось щойно вкрив його лаком, вікна й дах вирівнялись.

І кольори!

Видавалося, неначе невидимий художник, розмальовує стіни синім, малює яскраві квіти навколо вікон.

Віник потягнув мене назад і коли я ступила на ґанок, двері прочинилися самі собою.

Всередині все рухалось, кудись тягнулося.

Тьмяні меблі набували кольорів, зникали тріщини, шафки вирівнялись, підлога не скрипіла під ногами, штори самі ковзнули до вікон, величезна піч заблищала і всередині неї весело запалав вогонь.

Злетівши на другий поверх, побачила, що й там все змінилося. Тепер моє ліжко було ширшим, з рожевою ковдрою і купою маленьких подушок. На стінах з’явилися скляні ліхтарики у вигляді лілей, а на рівних полицях тіснилися книги про... квіти.

Купальня теж стала немовби трохи ширшою, а ванна глибшою.

Не в змозі повірити у те, що бачу, доволі чутливо щипнула себе за руку, але видіння не щезло, не розтануло.

Раптово усвідомила, що дуже і дуже стомилася. Широко позіхнувши, стягнула плащ і попленталась до купальні.

Не знаю, як не заснула там, просто у гарячій воді – зате сон розкрив мені свої обійми, як тільки голова торкнулася подушки.