Розділ 20

Я роздивлялася все навкруги, але чоловік обрав таку путь, що окрім домів вдалечині, мало що помітити можна було.

І до дому тітоньки ми теж через ліс дісталися.

Дрейк зупинив коня посеред високих дерев і, зістрибнувши, зняв мене, але на землю не поставив.

– Ноги промочите, – вимовив хрипко.

Коли ж ми опинилися на ґанку і я ковзнула на дерев’яну підлогу, то мені видалося, що дім за моєю спиною, немовби вдивляється в чоловіка, який стояв так близько, що я бачила його голодний погляд.

Я вже відкрила рота, щоб сказати “дякую за все”, бо, як не крути, а пан Чорний мені знову допоміг, та Дрейк, відступивши, сухо проговорив:

– Я все ж таки радив би вам подумати над моєю пропозицією, гроші зробили щасливими набагато більше жінок, аніж ви можете уявити.

Слова піднялися задушливою хвилею всередині, але я не встигла, оскільки цей нахаба повернувся до мене спиною і дуже швидко щез у темряві ночі.

За кілька хвилин почувся стукіт кінських копит,  але й це тривало недовго.

Каструля голосно чхнула і я зло подумала, що варто було вивернути йому її на голову. Чи віником його побити.

Для чого він мене поцілував?

З якою метою?

Я не була зухвалою, але й не вважала себе поганулею чи негарною, я подобалась і знала про це, проте...

Що, як цей чоловік здатен йти по головах, що, як він в будь-який спосіб прагне досягти цілі?

Задурити дівчині голову коханням і отримати її дім – не такий вже й поганий варіант!

А я!!!! Дурепа! Ідіотка! Розтеклася, розповзлася калюжею перед ним! Сиділа, як засватана, очі заплющила! Тьху!

Ну, нехай ще раз тільки наважиться свої лапи чи губиська тягнути!

Роздратовано схопивши каструлю, на яку найшло неконтрольоване чхання, перевернула її і витрясла землю у сад.

І все ж таки, що то було за чудовисько в лісі?

Чому Дрейк хотів, щоб я забула те, що побачила?

До цих питань додалося ще одне, цілком логічне: а як, власне кажучи, чоловік розгледів мене у мряці?

Що тоді, що зараз...

Він точно знав, куди йде, коли ніс мене до маєтку, але ж там подекуди хоч око виколюй, так темно було...

Невже йому світло не потрібно?

Дивина.

Утім не дивніше, аніж все, що вже трапилося.

Як зрозуміти, чому ці двоє бовдурів хочуть купити мій дім?

Жоржа нічого казати не захотіла, значить, потрібен хтось, у кого довгий язик.

З мого досвіду це або жіночки віку «розквіт» або ж старі баби чи діди. Другу категорію можна було сміливо викреслити, бо хтозна, де елемент банди, а де безвинний дідусь-кульбабка.

Отже, варто знайти когось на базарі. Все одно вивіску там доведеться ставити, от і розговорюся з кимось.

Несподівано в тиші ночі, що переривалась лиш уханням сов і диханням вітру, почулися кроки. Дуже віддалені, треба зазначити.

Поставивши каструлю на ґанок і махнувши рукою на її тихе зітхання, ковзнула до саду, а тоді, ховаючись за парканом, обережно визирнула назовні.

Чому я вирішила сховатися? Ну, ґрунтовного пояснення не знайшлося. Ліва п’ята підказувала.

Доволі далеченько по вулиці, у напрямку лісу, йшла старенька, в руках у неї був ліхтар, а біля ніг вився пухнастий пес.

Жінка видалася мені знайомою. Та це ж пані Ранна, що я познайомилась з нею вдень!

Незважаючи на те, що причина йти до лісу посеред ночі в неї могла бути цілком буденна, як ото Туману накрутити чи ягід назбирати, я мимоволі подумала: чому б це все не зробити її онуці?

З іншого боку... деякі бабці страшенно люблять активними бути.

Треба тобі зранку на базар? Дверцята поштової карети прочиняються, а там – лише лежачи їхати можна, та й те, на даху, бо бабуні окупували увесь вільний простір.

Прихворіла? Потрібно до травника? Так у стареньких проблеми побільше твоїх, вони біля цілильні з п’яти рана у чергу шикуються.

Я не зла, однак іноді це дратує, особливо, коли поспішаєш.

Цілком можливо пані Ранна воліє все робити сама. Я зиркнула у бік жінки ще раз – і справді, в руках старенької був ще й кошик.

Значить, вона дійсно Магопрядниця.

Хоча... коли була в пекарні, якось цього не відчула...

Одначе і таке буває. Здебільшого, розпізнати собі подібного не так вже й складно, як і самий Туман, ти це відчуваєш. Ніби з часом магія залишає слід в самій душі Магопряда.

А Роза?

Хммм... щось я геть пропустила доволі важливі моменти.

Наступного разу варто спробувати відчути, просто, щоб знати.

Підвівшись, повільно пішла крізь сад назад до будинку, під ногами хлюпнуло і тепер шкарпетки чоловіка стали мокрими. Неприємно чвакаючи, попленталась до дверей і, прихопивши каструлю, увійшла всередину.

Точно, як і сказав пан Чорний, холодно тут було, наче у склепі.

І темно. І в цій темряві щось зашаруділо, гупнуло. Один раз, другий, а за мить, щось тонке й гостре ткнуло мене в ногу і я, підскочивши мало не до стелі, заверещала.

Каструля полетіла хтозна-куди, а сама я, збиваючи на своєму шляху все, на що натикалась, влетіла у стіну і, повільно розвернувшись, витріщила очі.

До мене плив рот... широко роззявлений, з дрібними коричневими зубами й все це прекрасно собі сяяло у мряці.

Лише за кілька хвилин я усвідомила, що це переді мною злощасний віник.

І гад усміхався.

– Ах ти ж падлюка! – зашипіла я. – Ти чого до мене в темряві підкрадаєшся? Ти що, солома магічна, хочеш, щоб я тебе в саду спалила? Га?

Віник різко зупинився і – паща захлопнулась, натомість куточки широкого рота поповзли вниз, а сам гад затрусився і шуснув убік, сховавшись за стілець.

Відліпившись від стіни, я скинула мокрі шкарпетки.

– Ніт, ви гляньте на нього тільки, скачи по лісах, клубки мотай, а він тебе вдома до удару доведе! Тьху! Ще раз так зробиш і все, кінець тобі настане, ти мене зрозумів?

Не знаю, чого саме я очікувала, але вже точно не того, що з-за стільця вирине кілька прутиків, що тримали кусочок білої тканини.