Розділ 18

Коли ж попереду замаячила темна громадина маєтку, я з подивом усвідомила, що ліхтарі в місті вже згасли. Це ж скільки я в лісі стирчала? А видавалося, що недовго...

Чоловік так і не поставив мене на землю (з металу він чи що?), ногою прочинив парадні двері й ми опинилися всередині.

Було тепло. І все.

Не знаю, що саме я очікувала побачити, та попри біль в нозі, який не давав до пуття зосередитись, відзначила незвичну похмурість обстави, а ще... складалося враження, що хазяїну дім абсолютно нецікавий. Подекуди, високо в кутах, причаїлось павутиння, дошки підлоги поскрипували, меблі не блищали, як тому слід. Все видавалося тьмяним, припорошеним пилом, або ж... байдужістю. Так, я б обрала саме це слово.

Перед очима промайнув широкий коридор, осяяний одним тільки місячним сяйвом, круті сходи, різні балясини, величезні вікна, і Дрейк, звернувши праворуч, увійшов до великої, просторої кімнати.

Вогонь в каміні горів яскраво, дрова потріскували майже весело, а свічки на тумбах і у високій, кришталевій люстрі створювали ілюзію нереальності того, що відбувалося.

На мить прикривши очі й зовсім забувши про пекучий біль, я уявила, як цей загадковий, високий, брутальний чоловік схиляється до мене, так само, як в лісі – дуже близько. Тягучий, важкий аромат його парфумів лоскоче не лишень мої ніздрі, а ще й усілякі інші цікаві місця, його губи торкаються моїх... і що там було далі дофантазувати я не встигла, бо руки, що тримали мене, щезли, зате з’явилося щось тверде під дупою.

– Посидьте тут трохи, я скоро повернуся, – долетіло до мого слуху раніше, аніж я таки наважилась розплющити очі й розгледіти одну лиш широку спину, що на жаль, віддалялася.

Але ж він повернеться, чи не так? Тоді й роздивлюся.

Що на мене найшло, уявляти подібне? Однак від цього Дрейка насправді дуже приємно пахло, та й під долонями я вчувала тверді м’язи, а не холодець. Ой, ну нехай мені пробачать деякі представники чоловічої статі, але мужчина повинен бути твердим, бажано скрізь.

Поки хазяїн подався невідомо куди, я розглядала кімнату.

Ну, не сказати, що тут було набагато краще, та принаймні без павутиння.

Багато полиць з книжками, картина на стіні зображувала високого, чорнявого і похмурого чоловіка. Це і є господар? Я щиро сподівалася, що ні. Занадто вже холодний якийсь, наче риба у ставку, а ще, мені ввижалось приховане безумство в його погляді, і ці очі...

Дрова в каміні затріскотіли, вириваючи мене зі споглядання.

Чоловік всадовив мене на канапу. І не пошкодував оббивку! Це ж треба, я вся брудна!

Розстібнувши ґудзики, стягнула плащ. На мій превеликий жах, річ виявилась розірваною навпіл. Значить, до чого б не намагався мене змусити цей Дрейк заможний, а якась тварюка в тому лісі таки була. Справжня. І небезпечна.

Обережно склавши плащ, глянула на крісло зовсім поруч. Напевно господар там і сидів, оскільки на низькому столику стояв пузатий келих з жовтуватим напоєм і лежала книга, розкрита, сторінками вниз.

На обкладинці виблискувала золотиста тиснена назва:

«Найвеличніші маги зі Світів за Брамою: Рорхард Стоун. Падіння темної сили.»

О-о-о! Як цікаво...

Я краєм вуха чула про Браму. Є в наших краях таке місце, де, начебто, сховане чи то дзеркало, чи то просто прозоре скло, але стверджують, що крізь нього можна бачити різні світи, магів, які їх населяють, а якщо дивитися достатньо довго, то побачиш чиєсь життя від початку до кінця. Щоправда, від такого довгого спостерігання бувають негативні наслідки.

Про цю книгу я чула, у газетах писали, що автор занадто довго сидів біля Брами і його довелося потім до тями приводити. Бо він ще цілих два тижні бурмотів всіляку дичину і прокидався з криками по ночах.

Кажуть, історія вийшла аж занадто кривава, не для мене, я таке не читаю.

Що ж ще... А-а-а-а! Точно! Про Браму от що базікають, нібито, крізь неї пройти можна було. Дуже давно. І хтось таки пройшов і потрапив у наш світ. Хто саме? Я не цікавилась ніколи.

Почулися важкі кроки і я мимоволі вся напружилась.

Чоловік з’явився в одвірку.

Так, він був високий все ж таки, а ще... смаглявий, дуже-придуже!

І цей стовп ще мені посмів казати про відтінок моєї шкіри! Та нас, якби поряд поставити, то це я виглядатиму так, наче сонця в житті не бачила.

Золотисті очі дійсно виділялися, може тому, мені й здавалася, що вони сяють у мряці?

Навіть звідти, де я сиділа, було помітно, яке густе і чернюче у нього волосся, ще й доволі довге. Темні пасма, м’якими хвилями торкалися широких плечей.

Я б не сказала, що чоловік був гарним, бо на мій смак риси обличчя видавалися зарізкими, проте, сама його стать, манера ходити, привертали увагу.

Гадаю, що мої подружки у Жаровії зітхали б по кутках і мріяли, щоб саме такий мужчина примчав за ними на коні й викрав прямо з весілля (ну, це за умови, що жених нав’язаний звісно).

Власне кажучи, я й сама дуже ясно уявила його на чорному коні й себе... поперек сідла.

Певно у цих мурах отруйних, якийсь яд цікавий і від нього оце все зі мною твориться.

Чорнявий, наблизившись, присів поряд.

Не голиться. Ну, принаймні кілька днів точно.

В руках Дрейк заможний тримав пляшку і рушник.

Поставивши і те, й інше на столик, він простягнув руку до моєї ноги.

– Що ви збираєтесь робити? – запитала напружено.

– Звісно ж, збираюсь відкусити вам ногу, саме для того і приніс трав’яну настойку та рушник.

– Я серйозно.

– Я теж, – чоловік свердлив мене насмішкуватим поглядом. – Зараз, певно, вам вже не так боляче, але це оманливе полегшення, якщо отруту не нейтралізувати, через хвилин сорок, біль повернеться і стане сильнішим, нога розпухне і ви не зможете ходити щонайменше тиждень. Тому я зараз засукаю вашу штанину і прикладу настойку, а потім доведеться зробити те саме і з другою ногою.

– Але ж вона не болить!