Розділ 17

Не знаю чому, не знаю, в який спосіб, але всім своїм тілом, всім єством, серцем зрозуміла, що це створіння сповнене злості, не обов’язково на мене, може статися так, що й на весь світ.

Скрикнувши, понеслася у протилежний бік, але переслідувач виявився прудкішим. Чорний силует знову навис наді мною.

– Ну, знаєш, хто б, чи що б ти не було, а я вмирати не збираюся! – для чогось заторочила. – Ти чуєш?! Йди собі! Подумаєш, намотала я з тебе трохи ниток, що в тому поганого? Тумани... вони всім належать! Ти глянь на себе! Здоровила який, а хочеш мене... – я запнулася, не бажаючи озвучувати можливі варіанти.

Не може ж він хотіти мене зжерти?!

Чи може?

Від жаху слова з мене, як з міха борошно, посипались:

– Якщо ти мене з’їсти вирішив, навіть не думай! Я худа! – тут я збрехала, нормальна, навіть є за що потриматися. – І... я погано харчуюсь, у тебе від мене шлунок болітиме! Та що там... ти в кущі тиждень бігатимеш! Ти розумієш, жовтоокий, га? Клянуся, дупа горітиме!

Темний силует застиг, немовби дійсно прислухався, а може й розумів мої слова.

– От і добре, хороший... хороший... ким би ти не був, я зараз потихеньку піду геть, годиться? А ти... за мною не ходи, тут залишайся, я б віддала тобі твої клубки назад, але не можу, хоч руку мені... – хотіла бовкнути “відкуси”, але вчасно втрималась.

Взагалі, я вже добряче віддалилась від нападника й, не гаючи більше часу, розвернулася й чкурнула геть.

Щось просвистіло коло вуха, затріщала тканина і я закричала по-справжньому. Яскравий, гарячий спалах обпалив листя під ногами. Вогонь?! Це вогонь?!

Не в змозі поворушитись, застигла, очікуючи на свій неминучий і безрадісний кінець, оскільки мені здавалося, що я вже відчуваю гострі зуби на своїй шкірі, вже кричу від болю, але все це жило лише в моїй уяві.

Ззаду дійсно долинув рик, проте саме в цю мить почувся низький гавкіт.

Ще ніколи в житті я так не раділа псу. Бо це був той самий, що я познайомилась з ним вдень.

Чорний, великий, він вискочив переді мною і залаяв.

Я не мала сміливості озирнутися, зате чудово побачила високий силует хазяїна собаки. Чоловік йшов до мене. Його очі немовби сяяли жовтим вогнем, а ще, я б могла чим завгодно заприсягнутися, що губи його ворушилися і слова, незрозумілі й співучі, злітали з вуст.

Що це?

Пісня? Магія?

Однак, коли Дрейк заможний зупинився в кроках двох від мене, він не співав, зовсім ні.

Схилившись так, щоб наші очі опинилися на одному рівні, він льодяним голосом вимовив:

– Ви нічого не бачили. Це все вам ввижалося. Зрозуміло?

Зрозуміло? Х-м-м-м... чи зрозуміло мені? Т-а-а-а-ак... певно, що так.

Бачила? А що я бачила? Коли це я щось бачила?

– Що ви бачили, відповідайте.

– Я-я-я-я-я? – проспівала, відчуваючи радість якусь дурну.

– Ви.

– А що я повинна була бачити?

– Нічого.

– Так, я нічого й не бачила... тільки... – несподівано перед внутрішнім зором спалахнули очі в темряві, що були так схожі на ті, в які я вдивлялась в цю саму мить і щось немовби повернулося всередині. Свідомість прояснилася і до мене стало доходити, що казав цей чоловік.

– Ви... – видихнула, – це ще що за фокуси?! Чого це ви намагаєтесь мене запевнити, що я нічого не бачила?! Нічого мені не ввижається, я тут тварюку якусь бачила! От просто тут, в цьому лісі! А будете мене намагатись запевнити в протилежному, я вам копняка дам!

– Ви завжди роздаєте копняки тим, хто приходить вам на допомогу? – уїдливо спитав чоловік, розпрямившись, але мені видалося чомусь, що він здивований.

– Ну, звісно ж, лупцюю своїх рятівників кожного дня. Ні, зазвичай я глибоко вдячна, але вони й не намагаються мене... Гіпнотизувати! Ви що... цей... як його...

– Хто?

– Шарталан?

– Ви маєте на увазі шарлатан. Ні. І, до речі, шарлатани – те саме, що і шахраї.

– Ну подумаєш, слово не так сказала.

– Ви і значення переплутали, напевно хотіли сказати – Ілюзіон.

Ну, хотіла, що вже вдієш? Хоча... слова може й різні, а сутність одна. Ілюзіони, кажуть, дійсно можуть кого завгодно в чому завгодно запевнити, гіпнозом володіють. Не магія, навичка. В них, начебто, від природи погляд особливий. Очі бувають незвичного кольору, тому я про них і згадалася.

– Ну, от така я неграмотна, що поробиш?

– І язиката до того ж, – спокійно зазначив цей стовп високий.

Я знизила плечима і враз відчула задушливу хвилю сорому змішаного з відчуттям провини.

– Ну... не знаю, чому так виходить саме з вами. Зазвичай, чоловіки вважають мене доволі приємною співрозмовницею.

– Це, певно, тому, що вони на щось розраховують після вечері.

– Ах ви нахаба! І це я ще язиката! Тьху! Не дякую вам ні за що! Ні від душі, не від серця! Я вас сюди не кликала...

– Ви кричали, – перервав чоловік.

– Може це від радості чи пристрасті, вам такі емоції знайомі?

– Аякже, але жінки зі мною зазвичай кричать тихіше і без ноток паніки в голосі.

– Це тому, що вони вас в лісі посеред ночі не зустрічали і ви не намагалися їх загіпнотизувати!

Розвернувшись спиною до співрозмовника, пішла вперед.

– Ви йдете не в той бік. – полетіло у спину.

А байдуже!

– У вас взуття мокре, температура ще падатиме, ви заблукаєте, замерзнете і ...

– Що і?! – не витримала я, озирнувшись до чоловіка, – хочете сказати, що помру?

– Ні, хочу сказати, щоб ви не рухались.

– Це ще чому? Тому що ви повелитель і цих земель, і я на вашій території?

– Це, звичайно, так і є, але вам краще не рухатись тому, що ви наступили в мурашник.

– Ку... куди... – прошепотіла, бо, як на зло, боюся не лише кажанів, але й мурах.

– В мурашник. – радо повторив Дрейк заможний і мені почувся сміх у його голосі. – У цьому лісі водяться червоні, отруйні мурахи. Боюся, що навіть поки ви не рухаєтесь, принаймні кілька штук вже залізли у ваш чобіт.