Розділ 16

Ну, можливо, це й було трохи по-дурному...

Він же мені допоміг...

Утім, дух протиріччя переміг.

Я боялася лише того, що там може знову з’явитися той величезний пес. Капелюшка в мене вже нема, та й навряд чи собака купиться вдруге на подібний фокус.

Хоча… він і не гавкав.

Зрештою, спробувати варто.

Шкода тільки, що не можна буде обличчя чоловіка побачити.

І все ж таки... як він виглядає?

За всіма цими думками, я і не помітила, що опинилася на потрібній вулиці. Кілька разів звертала не туди й перехожі, розгледівши мій букет у жовтуватому світлі ліхтарів, витріщали на нього очі, але повернувши назад, я швидко знаходила потрібний поворот.

Камінці хрустіли під підошвами чоботів, десь, не так вже й далеко, почали ухати сови, подекуди в домівках горіли свічки й ліхтарики, а в маєтку світло лилося з одного-єдиного вікна на третьому поверсі.

Ховаючись в тінях, я кралася до кованих воріт.

А вони, як навмисне, виявились незамкнені.

Вдень, наче, зачинено було...

Зупинившись, я завагалася. Чи не краще встромити мій подаруночок між прутами і попрямувати до Туманів?

На доріжці мене й помітити неважко...

Але ж... мало що може статися за ніч, а от якщо я йому букет на двері повішу чи на поріг покладу – інша справа.

Одним словом, розум мій відключився остаточно.

Тихенько ковзнувши за ворота і трясучись, наче миша посеред зими, я поволі, намагаючись бути непомітною, наближалась до будівлі.

Десь на середині шляху, на мене страх найшов. Закортіло розвернутися і побігти назад.

А як зараз хазяїн вийде?

От, що я йому скажу?

Цікаво, а за те, що я сюди увійшла, в камеру можуть посадити?

Ой, жахіття!

Чоло вкрилося потом, серце калатало, наче безумне.

Кінець-кінцем, втративши останні крихти сміливості, я майнула з доріжки у кущі і практично поповзла зовсім не до парадних дверей, а кудись у бік вікон.

Так! Покладу на підвіконня!

Нащо мені ті двері? Ну, кому потрібен поріг?

Трохи заспокоївшись, підлізла до одного з вікон і не підводячись, ледве зуміла закинути свій сюрприз на підвіконня, а тоді, все ж таки трохи піднявшись, зуміла сперти його на решітку таким чином, щоб рожеві, дуже схожі на справжні, квіткові дулі зазирали прямо в дім.

Так, хоч у цих квітів і є прекрасна назва – Остроцистоси, проте ніхто насправді так їх не зве. Їх називають фігами, дірками від бубликів, і зрештою, просто дулями, бо великі бутони, замість того, щоб розквітнути й показати свою середину, стають щільними і набувають форми, що один в один – людська рука скручена певним чином.

Я так задивилася на букет, що мало зі шкіри не вилетіла, коли почула якийсь шум поряд.

Щось явно чи то бігло, чи то стрибало по траві, крізь кущі... За мною!

Це пес! Або навіть кілька!

От чесне слово, я чудово знала, що від собак бігти сенсу немає, це всім відоме правило – чотири лапи швидші за дві ноги, але від переляку, навряд чи б змогла і власне ім’я вимовити з першого разу, саме тому, забувши про все на світі, скочила на ноги й понеслася кудись убік.

Звернувши, бігла вздовж доріжки, але вона швидко скінчилася і земля стала кам’янистою. Я мало ноги собі не переламала перш ніж наважилась зупинитися і сторожко озирнутися.

Місяць, що викотився на небо, видався мені величезним і його сяйво вихопило силуети у високій траві, вони підстрибували і знову зникали, а тоді, незворушно прострибали повз мене. Зайці!

Звичайні, дикі... зайці!

Ох, Тумани!

І що тепер?

Назад повертатися бажання не було, попереду маячив не дуже високий паркан і ліс. Ліс мені і потрібен, оно, вже й Тумани розповзлися, огортаючи крони.

Може, можна перелізти?

Якщо перелізу, десь таки опинюся, а там туманних ниток намотаю і додому – радіти, що нічого гіршого не сталося.

Діставшись паркану, побачила, що зверху стирчать гострі піки.

Оце так...

Хмари знову посунулись і місяць осяяв діру. Не вистачало щонайменше одного прута і якщо стати боком...

Цілком можливо, що якби я була вищою і трохи апетитнішою, то вранці Дрейк заможний зміг би знайти аж цілих два сюрпризи, та не судилося.

Я ковзнула крізь дірку на інший бік і пішла не озираючись.

Будинків тут не було, вздовж густих кущів тягнулася огорожа.

Широка доріжка вочевидь вела до перехрестя з якого і можна було сюди потрапити.

Зупинившись, завагалася. Чи не краще піти в ліс коло дому тітоньки?

Втім я вчора там туману не бачила, а тут он, як багато, та ще й стелиться так низько. Лізти високо не доведеться.

Я трохи здивувалася, що окрім мене тут жодного Магопряда видно не було.

У нас в Жаровії можна було запросто зустріти парочку. Може, місце нехороше? Чи тутешнім є де розгулятися?

Найімовірніше – друге.

Зважившись, кивнула сама собі і пішла до лісу.

Ну, взагалі-то, для людини незвиклої, буде до гикавки дико те, чого Магопрядів з дитинства вчать – дар проявляється років в десять-одинадцять. Туман, де б він не був, і якими б кольорами не виблискував, обов’язково тебе покличе. Уві сні. Особливість цього поклику ще й в тому, що з часом, ти починаєш відчувати майже фізичну необхідність магію отримати. Можна опиратися, місяцями за магічними нитями не потикатися, але воно все одно сильніше за тебе. Тому, перше, чого вчать – не боятися по ночах вештатись. Це, звісно, така собі наука. Однак, мені видається, що якусь безуминку оце ходіння казна-де в нас таки залишає. Може, тому я букет Дрейку заможному і підсунула.

Це не значить, що в мене нема внутрішнього чуття небезпеки, тоді, коли збилася з дороги, було страшно, але то скоріше тому, що творилося щось дивне навкруги.

Озеро те... замок вдалечині. Від згадки про туман-траву у прозорій воді, я чомусь знову відчула холод рівно там, де мене щось схопило за ногу. Нервово схилившись, торкнулася пальцями щиколотки – наче така, як і завжди.