Розділ 15

З’ївши ще булочку та тістечко, відклала їжу на підвіконня і, вперши руки в боки, намагалася зрозуміти, з чого б мені почати.

Взагалі логічно б було з другого поверху, а то приберуся тут, і потім що, ногами бруд носити зверху?

Матуся не дуринду виховала! Ну, і татусь теж.

Прочинивши двері комори, стала шукати відро. Ганчірку можна з чого завгодно зробити, он хоча б з тих штор, що в коридорі лежать. 

Сонце стояло високо в небі й веселі промінці проникали всередину, розсіюючи тіні.

Магічним чином відро таки знайшлося, в глибині, під купою старих, з дірками шкарпеток.

Зрадівши, схопила його і вже повернулася, щоб узяти віника, одначе... його не було.

Я роззирнулася. Туди-сюди. Глянула вгору, вниз. Але ж я сама сюди його запхала, куди він подівся?!

Як прибирати без віника?

Вийшовши з комори із відром, повільно пішла до сходів.

Не могло ж у мене в голові щось зламатися… не знаю, може, я вже стала думати, що щось зробила, а насправді й не робила?

Ну, от як уві сні народ ходить.

Дуже неприємна штука. Наш сусід в Жаровії так серед ночі по місту на коні скакав. Голий і в нічному чепчику.

На мить мені спала на думку ідіотська ідея покликати... віник.

Пирхнувши, продовжила шлях, а тоді побачила пропажу.

Віник спокійнісінько собі стояв на тому ж самому місці, що і вранці, біля сходів.

Я не буду про це думати. Не буду і все!

Схопивши злощасну річ, заскрипіла східцями нагору.

Оцінивши стан штори, вирішила її викинути, натомість пустила три рушники на ганчірки. Побільше – для підлоги, поменше – вікна мити й все таке.

Зайшовши до ванни, набрала у відро води і потупцяла до спальні.

Спершу познімала фіранки з вікна, попіднімала стільці і поставила їх на тумбу, щоб не заважали. Ковдру, килим і все інше знесла вниз, на вулицю, щоб потрусити, схопила віника і стала мести.

– А-а-а-а-а... а-а-а-а-а...пчхі! а-а-а-а-апчхі! Пчхі-і-і-і! – пролунало так голосно і так чітко, що було тільки два можливих варіанти: або в мене дах протікати почав, або ж каструля і віник дійсно чхали.

– Ну ти, – заговорила я, дивлячись на алергіка цього недобитого, – мені треба прибиратися, більше віників я тут не бачу, тож чхати припини і не заважай!

Трухнувши пухнасте віяло, знову провела ним по підлозі й здійнялась така хмарина пилу, що чхати почала вже я.

Не те щоб я ніколи не прибиралася, в нас просто так брудно зроду не бувало. І тут я пригадала, що матуся, коли в підвалі підмітала, завжди віник у воду мачала, щоб не пилити.

Ну, звісно!

Зрадівши такому простому рішенню, бадьоро підскочила до відра і запхала в нього віник.

А коли витягнула... він заверещав і рвонувся з моїх рук.

– А-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а! – напевно так би міг кричати кіт, якби йому хвіст дверима прищемило.

Я не здавалася, не бажаючи випускати держак, навпаки, вчепилась двома руками і щосили тягнула до себе.

– Можеш верещати скільки завгодно! Не така вона вже і холодна, та вода! Я сама в ній милася!

Але вінику чхати було на мої слова. В буквальному сенсі.

Різко викрутившись, він підлетів і віяло з розмаху заїхало мені по голові. Вода змішана з пилом і брудом окропили мене з голови до ніг, на зубах заскрипів пісок – долоні стали слизькими і пакосник вирвався. Злетів до самої стелі, покружляв і опустився на люстру.

Мені здавалося, що десь там, серед тонких прутиків, причаївся великий, зубастий рот, з якого, у цю саму мить, нахабно стирчав язик.

Хитнувши головою, плюхнулась на ліжко.

Чудасія!

Але штука ще от в чому полягала, я цього й не помітила, втім, там де тільки що пройшлась віником, хоч і недостатньо, знову запанував пил і бруд, причому, навіть слідів моїх старань не залишилось.

Зненацька почула скрипіння і в мене сироти на шкірі виступили, коли помітила, що стільці, повільно, і можна сказати, навіть обережно, ковзнули на підлогу. Їх немовби тягнуло щось назад, до того місця, де вони й стояли.

Слідом крякнули двері – на порозі з’явилася ковдра з простирадлом... і килим.

Скочивши з ліжка, відступила до стіни.

От карніз же вчора впав і нічого! Це ще що за вистава!?

Утім простирадло і ковдра, з великим трудом заскочивши нагору, застигли. Нерозправлені. Килим кволо покрутившись, закляк біля моїх ніг.

– Ну, знаєте, – злісно проголосила, – я це терпіти не збираюся! Це не дім, а смітник якийсь! Ану злізай з люстри, зараз же! Злізай, інакше я сама тебе спущу!

Щось таке пронеслося кімнатою – чи то легкий вітерець, чи то зітхання чиєсь, а коли я глянула на стіну попереду себе, то чітко і ясно змогла прочитати одне єдине слово:

“Дурепа.”

Наче подумавши, невидимий обзивайло додав:

“Ха-ха-ха!”

Що ж. Висновок можна було зробити простий – речі навкруги живі, магічні.

Інше питання полягало в тому, як з ними взаємодіяти?

Чого їм треба?

Дому потрібна була клятва, щось, вочевидь, необхідно й вінику, як би дивно воно не звучало.

– Гаразд! – вигукнула, –  я не буду у воду тебе запихати! Спускайся!

Противна річ поворушила прутиками і ледве чутно фиркнула.

– Якщо ти не злізеш з люстри, то так воно тут все і залишиться. Брудно, неохайно, а я... я додому поїду! Біда мені, що я там пообіцяла, не хочеш працювати, я жити у холоді й багні не збираюся!

Віник затремтів, затрясся і почувся стукіт зубів. Справжній.

Оце так!

Гойднувшись, він повільно опустився кроків за шість від мене і застиг. Маленький прутик відділився від віяла і став щось малювати на пильній підлозі.

Варто було мені лише ступити вперед, щоб краще роздивитися, як він чкурнув у кут і прутики дибки встали.

– Та не збираюся я тебе зачіпати! Я лишень краще розгледіти хотіла.

Однак віник мені явно не довіряв, він ковзнув вздовж стіни, злетів і за секунду знов опинився на люстрі.