Розділ 14

У дім, страж порядку зайти відмовився, мовляв, навіщо, коли можна й на ґанку посидіти, йому і стільця не знадобилося, чоловік на ящик присів і, витягнувши записник, вже відкрив рота, явно для того, щоб про щось мене спитати, а тоді закляк.

Прослідкувавши за його ошелешеним поглядом, пирхнула.

О, так, експрес-сорт мене не підвів, виріс, як треба!

– Це те, що я думаю? Тобто це ж квіти, проте виглядають натурально як... – поцікавився страж, оговтавшись.

– Це квіти, але, як можна здогадатися, їх використовують, коли комусь треба відповідь без слів дати.

– І вам комусь відповідь знадобилось дати?

– Ага.

– Ви збираєтесь комусь відповісти букетом з... цього? – чоловік подивився на мене так, наче я собі роги відростила.

– Збираюся.

– Що ж... певен, це буде... незабутньо.

– Не повірите, але я теж на це сподіваюся. То, що я повинна написати?

– До цього ми ще дійдемо, спершу розкажіть, будь ласка, все послідовно. Я занотую.

Страж сидів на ґанку доволі довго. Записував. Він питав і питав, слухав уважно, косився на квіти в каструлі, а ще помітно здригався, коли з тієї самої каструлі лунало противне чхання. Я б теж смикалась, але сил не залишилось. Накрила втома і я лиш тепер усвідомила, що анічогісінько поїсти собі не купила, ну, з готового. Пиріжки там якісь, булочки.

Т-а-а-а-ак! Пиріжки!

Я перевела погляд на захисника спокою в місті й мені видалося, що його рум’яні щоки схожі на два тістечка.

Ні, це вже ні в які ворота не лізе!

– Пане вартовий, – не витримала я, перериваючи бубоніння чоловіка. – А де тут можна купити тістечок чи чогось такого, бо мені здається, я можу відкусити вам ногу, така я голодна!

– Ну, я віддаю перевагу двом нижнім кінцівкам, так зручніше знаєте, тому я проти незаконного відгризання моєї ноги, – вартовий широко усміхнувся. – Вибачте, щось я і справді дуже довго вас затримав. Ходімо зі мною, я покажу вам пекарню, вона всього лише за квартал звідси. Дозволите вас пригостити?

Я кліпнула очима і дещо розгублено подивилася на чоловіка. Молодого. Всі ці банди сивих дідів, дім, що віршами сипле, каструлі, які чхають, зовсім мені розум затьмарили. Я абсолютно пропустила той доволі помітний факт, що страж був симпатичний. Але! От не моє. Це дивна штука, буває тобі десять років знадобиться, щоб усвідомити щось подібне, а буває один погляд.

– Щиро вам дякую, але не треба, гадаю, що з таким завданням я впораюсь і сама, а от за те, що покажете дорогу, буду вдячна.

– Ну, що ж, нехай так, – в синіх очах промайнуло легке розчарування, та не більше, і я видихнула з полегшенням.

Нема нічого гіршого, аніж відмовляти хорошому хлопцю – почуваєшся так, ніби бездомного пса посеред вулиці ногою копнула. Не знаю, чому я обрала саме таке порівняння – ніколи в житті нічого подібного не робила, однак щось в тому є, якась частка істини, як на мене. Деякі жінки, а може й чоловіки, так все життя і проводять поряд з людиною, не від великої любові, а тому що не здатні дати комусь ногою під зад. І це, на свій манір, вельми сумно.

Не можу сказати, що я особливо то й слухала чоловіка, бо в голові одна випічка царювала, видіння хрустких скоринок і крему не давали спокою.

І менше з тим, я встигла розгледіти, що ж там було за домом тітоньки, бо вночі – не зрозуміти.

Крамниця одягу. Знала б, могла і на базар не йти. Утім побачивши у вікні, хто стоїть за прилавком, змінила думку. Отой противний дідуган, що стверджував, що у мене ніс кривий і очі косять… і не бажав вислухати. Нехай це була необхідна пересторога, осад у мене залишився.

Зате пекарня виявилась непоганою. Під тонким склом блищали зефіри, кошики з кольоровим кремом, заварні тістечка, а на полицях – рум’яні та духмяні паляниці, ще булочки, вкриті блискучою глазур’ю.

Мій розум відключився, а інакше ніяк не можна було б пояснити те, що я набралась всього аж цілий кулик. От не дарма кажуть – не ходи по крамах, коли голодний.

Бокові двері прочинилися і в залу увійшла, краще навіть сказати потрохи перекотилась, бабуся.

Сьогоднішній день навчив мене сумніватися в представниках саме цієї вікової категорії, тож я усміхнулася їй у відповідь, але не так щоб дуже.

– О-о-о...! Пане Серже! Ви вже давно у нас не бували! Все помічники ваші та помічники до нас ходять! Розі за вами скучила! – мовила старенька і слідом за нею з’явилася дівчина.

Гарна, висока, у брунатній сукні. Взагалі-то такий відтінок людину не прикрашає, втім їй пасував. Підкреслював каштанове волосся і карі очі.

Панночка усміхнулася стражу і, клянуся, тепер вже я побачила, що чоловік і сам з тієї породи, що не може дати копняка під зад будь-кому, ну окрім злодіїв звісно.

В нього було таке лице... суміш вини та розгубленості, але оговтався він швидко.

– Ох, а вас я і не знаю, панночко, ви до стража нашого? Чи проїздом? – в голосі старої почулися нотки легкого роздратування.

Отакої! Вже і постояти поряд з чоловіком не можна за просто так!

– Я родичка старої Гати, – вимовила я, несвідомо назвавши тітоньку так, як це роблять місцеві.

– А-а-а-а! То, он воно що! Ми все думали, коли ж ви тут з’явитись. Правда ж, Розі?

– Правда, бабусю, – підтвердила дівчина, жваво кивнувши. – Мені теж цікаво було, бо Гата не була певна, що ви таки приїдете. Я, як ви вже зрозуміли, Роза, а це моя бабуся – Ранна Фенісівна.

– Та можна просто пані Ранна, так мене всі звуть. – посміхнулась жінка.

– А мене звати Медейра Канінгтон, можна на ти. Друзі та знайомі звуть мене Медді.

– Що ж, Медді, ласкаво просимо до Райдужжя, сподіваюся, тобі тут ніколи не стане холодно. – вимовила дівчина і, попри усмішку на гарненькому личку, мене чомусь мороз пробрав. – Грошей не потрібно, – продовжувала вона, – я часто бувала у старої Гати, трохи допомагала, тому вважай, що це наш подарунок.

– Так! – кивнула бабця. – Ми пригощаємо!