Розділ 13

– А давайте їх розбудимо, так хочеться глянути, тітка писала, що це в неї рідкісна порода котів.

– Рідкісна порода? – перепитав дід спантеличено, але миттєво оговтавшись, кинувся в атаку. – Так, хто ж його зна, я на тому не розуміюся, а от їдять вони багато, за цілий рік наїли аж на цілих три золотих. Я вже старий такі гроші витрачати! Тож, сподіваюся, ти мені вже якось віддячиш.

– Віддячу, обов’язково, але ви мені спершу котів-то покажіть.

– Сплять вони, я ж сказав! Сама глянь!

Глядіти було не обов’язково – погано збитий ящик, якесь хутро всередині, замість круглого – квадратний отвір.

– Та я вже глянула і це зовсім не така порода, про яку писала тітка!

– Не та?!

– Не та! А знаєте, яка повинна бути? – я зробила крок до дідугана і вперла руки в боки. – Старіус Вруніус!

– Старіус Вруніус? – старий нахмурив густі брови.

– Ага, в народі таку породу називають просто – брехло старе! – гиркнула. – І не соромно вам, га, обманювати? Збиралися з мене грошей збити? Думаєте, я зовсім дурна?

– От клятий Туман! – вигукнув дід. – Виходить, Герта вже тут була! – несподівано він зареготав, – ой, ой, не можу, дурна чи не дурна, а вже один раз за котів з вулиці заплатила! Могла б і мені грошенят підкинути!

– Я зараз вас самого підкину, якщо не заберетесь!

– Ой, боюся, тебе ж з-за паркану то й не видко!

– Зате у мене пістоль є! – вигукнула розлючено. – На голові сивини, а совісті нема!

– Та нащо мені та совість! Скнара ти, от і все! Могла б діду на життя дати!

– Ну, знаєте, котіться-но звідси і котів своїх фальшивих забирайте!

– Е-е-е-е-е, ні! Не заберу, я тобі більше скажу, це такі кошаки цікаві, що ти їх і мітлою не виженеш, а ті, що Герта принесла, ще й скажені... ну... найімовірніше.

– Знову брешете!

– Так, а ти йди, перевір, руку туди засунь, і дізнаєшся. Вони тебе куснуть і за два дні сама до Туманів відправишся, тому, якщо не хочеш, щоб я і цих випустив, а вони тоді тобі очі твої повидряпували, плати вісім золотих!

– Не стану я нічого платити!

– Ах так?! – несподівано, приклавши пальці до губ, дід голосно свиснув. У ту ж саму мить з ящика почулося розлючене нявкання і не тільки з нього.

По доріжці, просто до нас, неслися два сірі коти. І були вони принаймні рази у два більші, аніж ті, яких я в Жаровії бачила.

З ящика теж показалися зубасті морди, а потім й все інше, чорне й пухнасте.

– Взяти її, взяти! – заволав дід – Фас!

Ну, далі почало відбуватися те, що зазвичай ввижається, коли тобі сонце голову напече.

Коти, збившись в тісний ряд, наступали на мене, їхні зелені очі виблискували, шерсть дибки встала. Тут вже капелюхом точно було не відбитися, тому рука сама собою ковзнула до тканинної сумки з продуктами, де зверху лежав пістоль.

Біда мені, що не заряджений, налякати ж можна?

Дід і коти вже майже втисли мене в паркан, коли пальці нарешті вихопили потрібну річ.

– Ану стояти! – скрикнула, різко викинувши руку з пістолем й не одразу побачивши, що тонке дуло то в мене саму направлене. Нервово перевернувши зброю, продовжувала: – Нічого я вам платити не збираюся, я вам не якась простачка, один раз вигоріло, більше не вийде! Котів своїх скажених забирайте і геть від мого дому!

Дід, недобре зіщуливши свої темні очі, знову підніс пальці до рота й щосили свиснув, а потім заволав:

– Допоможіть! Допоможіть! Вартовий! Вартовий! Сюди! Сюди! В нас тут живодерка завелася з пістолем! Вбивають, ой вбивають! Ой, сюди! В-а-а-а-а-аарто-ови-ий!

Я ошаліло перевела погляд на котів, що, найімовірніше, дійсно були або лісовими, або ж якоїсь незвичної породи.

Дід не затикався.

Все волав і волав.

У мене в голові стало пусто, як в коморі після свят, і в цій пустоті засяяла одна здорова думка – до хати! Треба бігти до хати! Увійти ніхто не зможе, а там, злісний дідуган з цими котами колись то стомиться і сам геть піде.

Я вже майже перехилилася, щоб впасти через паркан і виконати свій план нехитрий, але тут клацання якесь почулося. Кволе.

А слідом, на іншому боці вулиці, з’явився кінь. Ну, як, скоріше шкапа, що ледве копитами перебирала, на ній, з таким само втомленим обличчям, сидів дідуган в однострої.

З одного боку в нього звисала шабля, з іншого – укорочена рушниця.

Мені закортіло протерти очі, щоб запевнитись в реальності того, що відбувалося.

Повільно знявши ружжо з плеча, вартовий направив дуло вгору і стрільнув.

– Стояти на місці! – скрикнув він. – Всім стояти! Де порушник? Де злісний живодер? Де той, у кого пістоль? – старий, нахмурившись, потягнув повід і кінь зупинився недалеко від нас.

Вартовий повільно ковзнув на землю і, поправивши рушницю, став наближатися. Шабля волочилась по дорозі, видаючи жахливий скрегіт.

– Це вона, пане страже! – виплюнув шантажист з дикими котами. – Вона погрожувала пристрелити і мене, і котів моїх! З пістоля! А в неї і дозволу-то, певно, немає!

Мені стало недобре. Дозволу? А що, він потрібен?

– Це неправда! – у відчаї скрикнула я. – Я нікому не погрожувала!

– Погрожувала, ще і як! З нас двох пістоль у тебе в руках, правильно я кажу? – звернувся брехун до вартового.

– Правильно кажете, пане. – згідно закивав старий, поправляючи шаблю. – Ну, дозвіл на пістоль показувати будемо, шановна, чи одразу до відділку?

– Якого ще відділку? – видихнула ледве чутно.

– Звичайного. Якщо дозволу немає, то на коня лізьте і їдьмо, там проведемо конфіскацію зброї, випишемо штраф, до завтра в камері посидите за живодерство і погрози – сподіваюся, в такий спосіб, урок засвоїте. – дід урочисто колихнув довгими, білими вусами.

– Ви знущаєтесь?! – вигукнула, не в змозі повірити в те, що зараз мене до буцегарні повезуть.

– Ні. Закон є закон, для всіх однаковий.

– Не заряджений же навіть цей пістоль, я так, щоб налякати! – бовкнула і відчула бажання відкусити собі язика.