Розділ 12

Я якось звикла, що є мама і тато. У татуся справді рушниця висіла над каміном, але я не певна, що за потреби, вона б спрацювала, як треба. До нас ніколи й ніхто не намагався влізти.

– Невже у вас тут, у Райдужжі так небезпечно? Кучер, що віз мене сюди, казав, що тихо... – витріщила я очі на Жоржу.

– Тихо. Тихо влізуть в дім, тихо пограбують і тихо прикопають у власнім саду.

Раптово молода жінка, широко усміхнувшись, засміялася.

– Ти б бачила своє лице! – проговорила вона крізь сміх. – Це я так, страхаю тебе, треба ж якось пістолі свої продавати.

– Ну в тебе і жарти, я мало гикати не почала! – усміхнулась у відповідь і підійшла до полиці, заставленої... зброєю. Рушниці тут теж були, а ще такі маленькі штуки, що їх можна в руці тримати, з тоненьким стволом.

– То це вони? Пістолі?

– Ага. Якщо купиш, можеш обрати собі щось у подарунок. Я ще різні брошки виготовляю. Ми з металами взагалі на ти.

– А я з нитками.

– Та я вже бачу. У вас там на півдні, що, мода така? Оце все таке яскраве, з квітами.

– Можна й так сказати. А тут мода на сіре і чорне?

– Аякже. Це проста практичність. За кілька тижнів почнеться Сірий Сезон. По-простому – зима. Справжня. Буде і сніг, і дощ зі снігом, вулиці вкриватимуться то льодом, що по ньому котитися можна, а то кашею, що її поки ногами вимісиш, увесь забрьохаєшся. Ходити, як я, до прикладу, набагато краще. – Жоржа вказала на свої високі чоботи. – Раджу і тобі придбати щось тепле і неяскраве.

– Ну, зараз то, звісно доведеться, але я планую тут дещо продавати.

– Що саме?

– Капелюшки.

– Оце такі, як зараз на тобі?

– Можливо.

– Нічого не вийде. – рівно вимовила молода жінка.

– А шапки? Шапки ж вам потрібні – це точно!

– Потрібні. Практичні. Щоб не забруднились і носити можна було довго. А оцей... ну... кокетливий мотлох, що у тебе на голові, нікому тут не цікавий. – припечатала білявка з таким виглядом, ніби розкрила мені очі на те, як жити потрібно. Насправді. Але правда... Вона ж у кожного різна.

– Мотлох? – повторила я, зробивши кілька кроків до неї.

– Е-е-е-е, я не від злості так сказала, я просто...

Схопивши невелику розсувну драбину, злетіла на останню сходинку і, зірвавши з голови капелюшка, наділа його на Жоржу.

Білявка видихнула з явним полегшенням.

– Мої капелюшки – не мотлох, і вже точно одна з моїх шапочок обов’язково змусить пана голову дивитися на тебе зовсім інакше.

– Звідки ти... – спантеличено прошепотіла Жоржа.

– Це важко не помітити. Краще глянь у дзеркало. Тобі дуже личить синій колір. Навіть більше аніж мені.

– Ти завжди така щедра на компліменти? – блондинка недовірливо зіщулила очі, поглядаючи на своє відображення.

– Ну, якщо я бачу красу, я про неї можу сказати, що ж тут такого?

– Він тебе кудись запросив? Драк... я маю на увазі. – несподівано ввернула Жоржа.

– Так.

– І не брешеш.

– Можу не ходити, якщо він для тебе щось таки значить.

Молода жінка, обережно знявши мій капелюшок і простягнувши його мені, зневажливо стенула плечима.

– Драк... він може робити, що йому заманеться. Але я б на твоєму місці йому не довіряла. Як і Дрейку.

– Чому?

– Їм обом твій дім потрібен.

– Це я вже зрозуміла, а причина яка?

– Якщо один чи обидва того забажають, рано чи пізно ти дізнаєшся, це за умови, звісно, що погодившись на найвигіднішу пропозицію, не поїдеш геть, до тепла і моря. А якщо все-таки залишишся, з часом про все почуєш.

Усвідомивши, що білявка, найімовірніше не хоче розповідати щось, що якимось чином завдає їй душевного болю, бо це читалося в її очах, я кивнула.

З її логікою важко було сперечатися, все таємниче й загадкове, зрештою стає видимим.

Надівши капелюшок, повернулася до розглядання пістолів. Не знаю, чи то перший раз в житті мені стало якось ніяково піти геть з пустими руками, чи то я подумала, що захист дійсно зайвим не буває, але я придбала майже крихітний пістоль.. і кулі. Пояснивши й навіть продемонструвавши, як він працює, Жоржа показала мені силу-силенну різних брошок. Багато з них були у формі драконів.

Одна мені чомусь сподобалась більше за інші. Чорний дракон з жовтими камінцями-очима кусав сам себе за хвіст, таким чином утворюючи коло.

– Ця брошка щось означає?

– Дракони – це символ міста. Ну, а конкретно цей – символ нескінченності, якщо хочеш. Колесо життя. Щось починається, щось закінчується, але саме життя, як таке, – вічне.

– Як глибоко. Мені подобається, я хочу її у подарунок.

Молода жінка усміхнулася якось дивно і простягнула мені прикрасу.

– В самому дальньому кінці цієї вулиці є невелика крамниця, там продають теплі штани, а ще, плащі. Все темне, проте дешевше, аніж скрізь. Меншої ціни не знайдеш.

– Дякую! Туманного тобі вечора і ночі!

– Райдужного Туману і тобі! – білявка щиро мені усміхнулася.

– Ой, ще одне запитання, мені пошта потрібна, де вона?

– За три квартали звідси, звернеш наліво, коли вийдеш з тієї крамниці. Увесь час прямо, там і побачиш пошту. Вивіска велика, не проґавиш.

Все виявилось рівно так, як і сказала Жоржа.

Штани я, звісно, не наділа, а от плащ – залюбки, оскільки набігли хмари і враз стало набагато прохолодніше.

Пошта виявилась одноповерховою невеликою будівлею, а от позаду тягнулася набагато більша. “Каретна станція” – стверджував вицвілий напис. Таке розташування зустрічалося часто і пояснювалося просто – поштові карети пасажирів то перевозили, але найголовніший їх вантаж – листи й пакунки.

Точно! Мені ж ще гроші за ліхтар розбитий треба заплатити, виходить!

Та спершу – лист батькам.

Багато я писати не збиралася, бо особливо то й не було чого. Головне – дати їм знати, що все зі мною добре.

Цікаво, як там Фіцо?

І чого лишень я про нього подумала?