Розділ 10

Бо я перший раз в житті виділа бабцю, по-перше, з люлькою в зубах, а по-друге, замотану з голови до ніг у тисячу одежин.

Не знаю, скільки пальт і светрів на ній було, але точно три шапки й дві пари рукавиць, а ще, з-під широких, сірих тканинних чоботів, визирали ще одні – шкіряні.

Невже їй так холодно?

Мені було нормально, оскільки й на вулиці стало трохи тепліше.

– Ма-т-т-ти Драконова, це ще що за чудасія?! – вигукнула вона. Люлька випала з її рота і якимось неймовірним чином загубилась у складках одягу.

Бабця все витріщалася і витріщалася на мене, а я на неї.

– Добрий день! – вимовила я якомога привітніше, в намаганні відвернути її увагу від квітів на капелюшку і привернути назад, до себе. – Ви кричали і колотили у хвіртку, ви щось хотіли?

– Так... е-е-е-е-е... – стара нарешті перевела свої сині очі на моє обличчя. – Хотіла, аякже!

– І чого хотіли?

– Ти тепер живеш в домі старої Гати?

– Саме так.

– Ну тоді, цейво, котів забирай, – вона тицьнула скрюченим пальцем у щось, що більше походило на невміло сколочений ящик з ручкою зверху.

Важко було до пуття розгледіти, чи дійсно всередині сиділи коти, але якісь темні обриси виднілися.

Жінка раптово клацнула пальцями майже перед моїм обличчям, відвертаючи від розглядання.

– То, забирати будеш? Стара Гата своїх котів дуже любила. Я за ними цілий рік приглядала, щоб не здохли не дай Туман. Прожерливі тварюки, скажу тобі. – бабця очікувально вперлась в мене поглядом, але я, хоч прибий, не дуже розуміла до чого вона веде.

– Красно вам дякую за те, що... що не покинули їх напризволяще... – пробурмотіла.

– Та що там дякую, – стара широко усміхнулася – п’ять золотих.

– Вибачте?

– П’ять золотих і забирай їх, кажу. А як інакше? Я ж їх кормила цілий рік! Їдять вони – будь здоровий! Тому, якщо хочеш, аби Гата в труні не переверталась – віддяч мені і забирай.

Я ще раз кинула погляд на ящик. Може перевірити спершу? В мене ніколи домашніх улюбленців не було, якось не довелося, бо в матусі алергія на шерсть, та чи не повинні вони нявкати? Чи ще щось... якісь вони тихі...

– Сплять вони, – вклинилась бабця, – понаїлися і дрихнуть. Оно, бачиш, дверцята збоку, – щось дуже схоже на круглий отвір там таки було – як прокинуться, самі вилізуть. Ти їх зараз не зачіпай, злі стануть.

– Ну... – невпевнено промимрила я.

– Що ну? Або забираєш, або я їх в лісі залишу, в мене, знаєш, грошей не цілий колодязь!

– Гаразд! – вигукнула примирливо.

Не стане ж мене стара насправді обманювати? Схилившись, я швидко зазирнула у щілину. Пухнасті які! Сірі.

Ну, що ж... п’ять золотих звісно сума немаленька, але чому б і ні?

Запустивши руку в кишеню, витягнула гаманець і, відрахувавши п’ять монет, простягнула бабці.

Сині очі засяяли справжнім щастям і від цього мені теж стало радісно. Старі люди часто й заробити собі до пуття вже не можуть.

– Ну, бувай! – хапнувши монети, бабка швидко покрокувала геть, не озираючись.

Тільки тепер, дивлячись на згорблену фігуру, що майже зникла за поворотом, я подумала, що вона ані імені свого не назвала, ані мого не спитала. Чи були вони подругами з тіткою? Чи просто знайомими?

Зігнувшись, схопилась за ручку. Важкі!

Дотягнувши ящик до ґанку, поставила його поряд з каструлею і знов зазирнула всередину.

Наче дійсно кицьки. Он, вухами смикають уві сні.

Випустити чи ні?

Ні, не буду – ще втечуть. Як повернуся, розбиратимусь.

Вийшовши на дорогу, прикрила хвіртку. Треба замок нормальний купити.

Йдучи сірою доріжкою, намагалася все добряче запам’ятати, щоб потім не блукати безпорадно.

Як виявилось, вулиці тут були доволі широкі, хоча траплялись і вузькі, брудні провулки. Проте, де такого не буває?

Цікаво, а що краще давати котам їсти? Рибу напевно... варто було у старої спитати.

Чим-чим, а задньою думкою я буваю сильна, що ж тут вдієш.

Дуже скоро до вух став долітати шум базару. Крики торговців, запахи. От люблю я все це!

Поторгуватися, поговорити!

На базарі багато чого дізнатися можна, ну, принаймні, так у нас в Жаровії заведено.

Звернувши направо, опинилася перед довгими рядами яток – чого тут тільки не було!

М’ясо, овочі, фрукти, молоко, вершки!

Мені аж живіт скрутило, особливо від вигляду підкопченої домашньої ковбаси. От вбила б зараз когось за канапку! Краще канапище звісно, тоді, жертва виправдана буде.

Повільно прогулюючись, роздумувала, що краще купити.

А де зберігати?

Є в домі якийсь підвал?

Повинен бути...

Однак там може виявитись брудно чи сиро, тож, сьогодні краще не набирати.

Торговці реагували на мене дивно. Витріщались і, як і бабця, згадували ту саму матір Драконову.

Ну, по правді сказати, важко було не помітити, що я й справді сильно виділялася, бо народ кругом розгулював у сірих, чорних, брунатних одежинах.

Невже це у них мода така?

Придбавши борошна, дріжджів, молока, ковбаси, м’яса, риби й картоплі, пішла далі, оскільки мені конче був необхідний або теплий плащ, або ж пальто.

Хтозна, як довго буде отак, можна сказати, сонячно.

І дрова теж треба. Один з торговців сказав, що за два квартали звідси є майстер пічний, в нього і дрова замовити можна.

От я і йшла.

На очі траплялися крамниці одягу і я аж зупинилася навпроти однієї з вітрин.

Жахіття натуральне!

Чорні, незрозумілої форми капелюхи та шапки. Мені і з вулиці видно було, що вони на мануфактурі зроблені. А це означало, що й нитки – кусючі.

Ще одна причина з якої я светр не купила. Цупкий був, не лишень дорогий.

Так, прогрес на місці не стоїть – той, до прикладу, хто може так само, як і я, шити з магічних ниток, та ще й має такий дар, що клубки намотує величезні... що ж, такий Магопряд в змозі організувати так зване “масове виробництво” будь-чого, не тільки одягу.