Розділ 8

Цього разу вулиця, що вела до дому тітки, не видалася мені такою вже й похмурою. Видно, вчора дійсно всі спали, а тепер, в садах і городах хтось порався, а темні розвалини виявились хитромудрими клумбами. Драк пояснив, що вони зроблені таким чином, щоб холод не знищував чутливе до нього коріння рідкісних квітів. Жителі міста довго билися над тим, щоб під час холодів рослини не гинули.

– Це дуже дивно! – вигукнула я. – В лісах же все росте пречудово…

– Так то ліси, а над ними туман магічний, то зовсім інше. Тут теж все непогано росте, але з квітами біда. Ось і прийшли.

Чоловік поставив валізу на землю, очікувально дивлячись на мене.

Чого він жде? Невже запрошення?

Але ж я його вперше в житті бачу...

– Я міг би глянути, – несподівано вимовив він.

– На що саме? – запитала розгублено.

– На вентиль. Певен, саме з ним біда. Я на цьому трохи знаюся, а тобі конче потрібно вимитись. То, як?

Як-як... наче в цьому місті я всіх майстрів знаю!

А може таки самій спробувати?

З іншого боку… не з’їсть же він мене насправді!

– Ну, гаразд. Буду тобі дуже вдячна, якщо вода з’явиться. Ой! – я різко відступила від Драка, нарешті пригадавши, що від мене тхне!

– Вже пізно, – весело зазначив він – я внюхався.

Чоловік посмикав ланцюг, покрутив його, а потім рвонув  так, що замок заскрипів, клацнув і відкрився. Хвіртка прочинилася сама собою.

– Прошу, панянки вперед! – голова сліпучо усміхнувся і, важко було не відповісти тим самим, а хоча легкість з якою він відкрив замок, злегка мене нашорошила.

– Ви добре знали мою тітку? – спитала просто, щоб не мовчати.

– Це як подивитися, я тут всіх добре знаю, Райдужжя не найбільше місто на світі, за кілька років служби головою в твоєму кабінеті гарантовано побуває щонайменше половина місцевих жителів, лише за тим, щоб ти не особливо то й радів такій високій посаді, щось робив і був справді корисним, бо вони ж тебе обрали.

– А хіба ж це не справедливо? – озирнулася я до золотого.

– Цілком. Одначе в такому розкладі є один величезний мінус.

– І який же?

– Скільки б ти не старався – завжди виявиться мало, не те, не так і не туди.

– І як з цим боротися?

– Зображувати бурхливу діяльність.

– Не розумію...

– А багато ти бачила голів міст, що прибігають на перший свист жителів? От як сьогодні. Гадаєш, у нас тут стражів немає, які б могли зробити те саме, що і я?

– Певно, що є.

Я нахмурилась, тому що дійсно не могла пригадати, коли б наш голова Жаровію брав участь у таких розбірках.

– Так от, головне, змусити народ повірити, що ти свій, що до тебе завжди можна звернутися, з’явився тут, з’явився там... про це напишуть в газетах, будуть розповідати одне одному, зароби репутацію і живи щасливо. Можеш піти додому посеред робочого дня, але твій помічник скаже, що ти допомагаєш перевозити каміння для нових клумб, чи власною персоною контролюєш, щоб на мануфактурі не крали. Чи ще щось на кшталт. Випивай з простим народом, їж їхню їжу, говори їхньою мовою – і буде тобі щастя.

В мене очі на лоба вилізли.

– А ти лицемір! – видихнула, не в змозі стриматись.

– Ніт. Я – політик. Хоча, на якомусь рівні – це одне й те саме. Та ти не переживай, я не вселенське зло і для свого міста дійсно роблю багато. В біді ще нікого не покинув. – Драк нахабно мені підморгнув і направився до дверей.

Трохи постоявши на місці, пішла слідом.

В мене виникло дивне відчуття, ніби дім увесь підібрався, напружився, наче він роздивлявся незваного гостя, якого я притягнула з собою.

Наблизившись, смикнула ручку, але двері не відчинилися.

Чудернацьки!

– Гадаю, тобі треба руку до поверхні прикласти, це за умови, що дім тебе прийняв. – спокійно проговорив золотий.

– Як ти знаєш?

– Бачив, як так само робила твоя тітка.

– Ну, добре...

Притуливши долоню до дерев’яної поверхні, стала чекати. Тонка, кольорова ниточка з’явилася, як і минулого разу, ніби нізвідки, а тоді ковзнула до моєї руки. Щось немовби торкнулося мене і двері прочинилися.

– Оце так...! – ахнула – Замок мені точно ні до чого!

– Аякже. Ну, де-де, а в купальні старої Гати я не бував, тому, веди.

У світлі, що лилося крізь вікна, обстава дому виглядала набагато гірше, аніж вчора, у мряці.

Облуплені стіни, обдерті меблі.

Перила хитались, сходи скрипіли.

Т-а-а-аак... Не дарма вчора той карніз гепнувся.

Заборонивши собі впадати у відчай, швидко піднялася з Драком нагору.

Занісши валізу до спальні тітки, а відтепер моєї, ми направились до купальні.

І все-таки трапляються на світі рідкісні екземпляри чоловічої статі.

От Фіцо був... себто він і є... одним словом – звичайним.

Коли голова зняв пальто і недбало кинув його на єдиний стілець, а сам, засукавши рукава білої сорочки, почав щось там крутити, стукати довгими пальцями по трубах, я витріщалася.

Ну, чого б і ні, це ж законом не заборонено?

Саме тому, коли він щось сказав, я не почула.

Відчуваючи, що червонію, перепитала.

– Я кажу, що тут треба інструмент. На першому поверсі є комора. Гадаю, якісь інструменти Гата там тримала, принеси будь така ласкава.

– А...

– Комора в дальньому куті, ти побачиш двері.

Комора була там, де і сказав голова. Відкривалася вона за тим же принципом, що й двері. Коли ж відкрилася, на мене щось полетіло. Купа старого мотлоху – кошики, горщики, древня ковдра, дві каструлі і... віник.

І якщо від каструль я якось таки ухилилася, то віник впав зверху прямо мені на голову.

Інструменти знайшлися. У скрині. Щоправда, іржаві.

Проблема ще полягала в тому, що як я не запихала все те добро назад – воно все одно випадало. Двері не зачинялися, хоч ти трісни.

Довелося так все і залишити.