Розділ 7

– Так... не певні ми, треба запевнитись! Вона в хаті старої Гати була!

Чи то мені видалося, чи то зіниці чоловіка на мить стали вертикальними і його очі зблиснули – він глянув на мене дуже уважно.

– Старої Гати... – повторив – а хто її перший побачив?

– Так, я і побачив, пане голово! – радо відповів хлопець.

– А що ти там робив?

– Речі приніс. Валізу.

– Яку валізу?

– Пан Дрейк не пояснював, – трохи розгублено видихнув хлопчак.

Погляд золотистого сповнився роздратування, як тільки хлоп’як назвав незнайоме мені ім’я… чи прізвище… хто ж їх тут розбере?

– Не пояснював, але ж щось він тобі таки сказав.

– Ага! Сказав, щоб я взяв валізу і відніс її до дому старої тітки Гати, а там погукав якусь Медді.

– І ти приніс?

– Угу, аякже!

– І гукав?

– Гукав... довго гукав, а тоді з-за кущів за парканом ця з’явилася. Вила так страшно, очима крутила! Намагалася мене схопити!

От якби мені до нього тільки дотягнутися! За шию потримати! Вила я страшно!

Золотий повернувся до мене і в два кроки опинився поруч. Простягнувши руку, легко витягнув кляп.

– Як тебе звати? – спитав, нахмурившись.

– Мед... – губи не бажали складатися, як тому слід – Медейра Канінгтон. Ніяка я не Гнилявка! Тітка Агата мені дім залишила у спадок!

– Чим доведеш?

– Заповіт є!

– Покажи.

– Так не можу, він в домі залишився!

– Тоді доведеться перевіряти чи ти – то дійсно ти, а не Гнилявка. – чоловік широко усміхнувся.

– Ви тут всі подуріли чи що? – не витримала я – Я брудна, тому що вчора кучер не схотів їхати до самого вашого Райдужжя, висадив мене хтозна-де, я збилася з дороги і заблукала в лісі! – мої слова викликали дружний видих у натовпі – Мені допоміг якийсь чоловік, певно це він і прислав назад мою валізу! Води в домі тітки немає! От і вся історія.

– Це, звісно, історія чудова, – заговорив цей пан голова – проте, от в чому біда, якщо ти Гнилявка, то могла таки з’їсти цю саму Медейру Канінгтон і нею тепер прикидатися. Тому, доведеться перевірити.

– Та не їла я нікого! Не їла! Я – це я! Нема в мене в горлі жаб! Права рука справжня!

– Так, це нічого, – майже лагідно вимовив золотий – Гнилявки дечого бояться.

– Я теж багато чого боюся! – заволала – От вас до прикладу і вашого містечка!

Раптово чоловік приклав пальці до рота й щосили свиснув. Я крутила головою на всі боки, аж допоки не побачила, ще доволі далеко, якийсь крихітний силует. Утім він ставав все ближчим і більшим.

Я і не зглянулася, як це щось опинилося просто навпроти мого обличчя і широко розчахнуло пащу, сповнену дрібних гострих зубів.

Кажан! Ну, це ж треба! Я їх з дитинства боюся!

Кажуть, якщо тебе покусають – кінець! Блідий станеш, як смерть, їсти не зможеш, тільки пити... кров одну!

Я трималась, чесно, з усіх сил, втислася в дерев’яну спинку лави, але нахабна тварюка махала своїми чорними крилами, мерзенно попискувала і наближалася.

Ближче і ближче...

Потім, хижо усміхнувшись, торкнулася моєї щоки своєю кігтистою лапою.

Я заверещала і цього разу крутнулася так, що дійсно впала з лави, а тоді, не тямлячи себе, поповзла, як гусінь.

Все, це кінець! Кінець! Ну, який ненормальний пхає дівчині під ніс кажана і очікує, щоб вона не злякалася?

Навіжені! Точно!

Одначе далеко я не втекла, мене схопили за ноги, потягнули назад і знову всадовили на лаву.

Я приречено дивилася на те, як пан голова, діставши з кишені носовичка, схиляється до мене.

Чоловік провів по моїй щоці білою тканиною.

– Ну, пощастило тобі, Медейро Канінгтон, – вимовив він майже весело – справа не в тому, що Гнилявки кажанів бояться, а в тому, що вони для них отруйні. Хто цих вузлів понав’язував? – гиркнув розпрямившись – Розв’язати допоможіть!

Чесно, я й не запам’ятала, хто конкретно мене зв’язав, а виявилось, що здоровенний такий мужлай.

Наблизившись, він ніяково потупцяв на місці й все ж таки почав розв’язувати.

– Вибачаюся, Паннуся, але Гнилявки – справа серйозна... – бурмотів він.

Отримавши свободу, нарешті встала. Більша частина натовпу розходилась хто куди з таким виглядом, ніби в них вдома чайник на пічці википів.

– Ну, казала вам, що ніяка вона не Гнилявка, – вже знайома мені блондинка виринула звідкись збоку і жадібно, майже закохано глянула на золотого.

Утім чоловік нібито й не помічав. Цікаво...

– Аякже, Жоржо. Все то ти знаєш, як інакше. – вимовив насмішкувато і, повернувшись до мене, додав – Я тобі допоможу додому дійти, якщо дозволиш, Медейро Канінгтон, сама ти точно не знайдеш потрібну вулицю... та ще й з валізою.

Глянувши на діда, що казав, що в мене ніс кривий і очі косять, злісно стисла губи. Він відповів мені не менш презирливим поглядом і, відвернувшись, покрокував геть.

– Як благородно з вашого боку, пане голово, – уїдливо вимовила Жоржа, а потім, запустивши руку в кишеню, витягнула крихітну цидулку – візьми – впхнула мені в долоню – якщо знадобиться допомога – заходь, не соромся.

Різко відвернувшись, блондинка широкими кроками поспішила геть, а ми із золотим залишились.

Було б по-дурному відмовлятися від допомоги, тому я й не відмовилась.

Тепер, у сонячному світлі, місто виглядало набагато привітнішим і гарнішим, аніж вночі. Десь недалеко явно шумів базар, блищали новенькі вітрини крамниць. Як же багато тут продавалося одягу! Але кольори якісь... не яскраві.

– То, звідки ти, Медейро? – спитав чоловік, порушуючи мовчання.

– З Жаровію.

– А-а-а-а... то от чому на тобі така сукня!

– Яка така? Не тепла?

– Не тепла... так... частково, занадто яскрава для нашої місцевості. Як і волосся твоє. Рідкісний тут колір. А як так вийшло, що Агата тобі все залишила? – ввернув несподівано.

– Не знаю. Вона моя дуже дальня родичка.

– І як... дім тебе впустив?