Розділ 6

Вставши, визирнула з вікна. Крізь дерева і кущі видно було кепсько, та хтось там таки був за парканом. Щоправда, невисокий.

Звідки знає моє ім’я?

Ну і містечко!

Швидко забігши до купальні, я ще раз покрутила вентиль, але цього разу краник навіть не плювався.

Коли ж вийшла до коридору, то до криків додалося гупання.

Ногами колотять чи що?

Майже скотившись по сходах, прожогом кинулася до дверей і, вискочивши на двір, широкими кроками направилася до хвіртки.

Не знаю, хто здивувався більше – я, коли побачила хлопця років чотирнадцяти, чи він, коли побачив мене.

Гадаю, все ж таки він.

Бо хлопчак закляк на середині високого і противного “М-е-е-ее...” і вирячивши на мене сині очиська, позадкував.

– Гнилявка лісна... – видихнув ледве чутно, а тоді, заверещав на повну – Гнилявк-а-а-а-а-а-аа!!! А-а-ааа!!! Хто-небудь! Хапайте її! Хапайте! – зарепетував він і, перечепившись через камінь, мало не впав, але втримавшись на ногах, наново відкрив свого рота і скрикнув – Сюди! Всі сюди! Тут Гнилявка в домі старої Агати! Сюд-и-и-иии!

Тільки тепер я помітила, що в руках хлопець міцно стискав ручку моєї валізи. Він продовжував бігти й голосити, тягнучи чемодан за собою.

Я смикнула хвіртку, та, як і минулої ночі, вона не піддалася, тому знову довелося перелізти. Це чомусь справило ще більш негативне враження на хлоп’яка.

Він схилився і, схопивши з землі камінь, жбурнув у мене.

– Ану не лізь до мене, нечиста! Ану, пішла! – гиркнув, не припиняючи тікати.

– Та ніяка я не нечиста! – скрикнула у відчаї – І ніяка не Гнилявка! Я навіть не знаю, що це! Чи хто! Я – Медді! У тебе моя валіза, не знаю, де ти її взяв, але там мої речі!

І без того світла шкіра хлопця побіліла.

– Балакає... – приголомшено видихнув він, а потім закричав – Балакуча Гнилявка! Люд-и-иии! Хто-небудь! Кл-я-яяяп! Тягніть кляп!!!

– Та не треба ніякого кляпа! Я – Магопрядниця!

– Туман і всі його відтінки! – почулося звідкись збоку і по тембру, це вже був дорослий чоловік – Петер, ану давай за мотузкою гони! – рикнув все той же голос і отут мені стало якось непереливки.

Ненормальні вони тут всі чи що?

Не роздумуючи більше, я кинулася навтіки.

І чим далі бігла, тим більше шуму неслося мені услід. Тупотіння ніг, крики. Страхіття, одним словом.

А тоді, ціла ватага хлопців вискочила з-за кута мені напереріз.

У відчаї побігла в інший бік, проте і там мене перестріли двоє дідів, клянуся, я б хотіла бігати так само в їхньому віці!

Зупинившись, застигла, куди не глянь – місцеві, жінки там теж були.

– Послухайте! – скрикнула я – Я ніяка не Гнилявка! Я племінниця Агати, що жила по вулиці Райдужній сто дванадцять! Тітка залишила мені свій дім!

– Ага, бреши більше, лісу поріддя! Якщо ти племінниця старої Гати, босоркані тієї, то, чим доведеш?

Я вже відкрила рота, щоб сказати, що в мене лист є..., а листа то й немає, заповіт в будинку під подушкою залишився!

– Я можу довести, тільки треба додому повернутися... – видихнула кволо.

– Аякже, так ми і повірили! Додому їй закортіло! Це ж треба, щоб так добре мову нашу знала! Ану в’яжи її, хлопці!

Чи варто казати, що від натовпу не втекти?

Вже за п’ять хвилин мене скрутили і зв’язали не гірше за домашню ковбасу, ще й дійсно кляп в рота впхнули і кудись понесли.

Я мугикала, вила, та це не допомагало.

Кінець-кінцем, мене гепнули на дерев’яну лаву навпроти великої, світлої будівлі.

– Петер, гукай пана голову сюди, нехай гляне. Він спец. Палити нечисть шкода, але відвадити треба, щоб не сталося, як минулого разу, усю річку нам загидила.

Взагалі-то, коли у нас в місті ставалась якась дивина, я, як і всі, проявляла живу цікавість до оказії – ну, там, повитріщатися, дізнатися що і до чого, але, як виявилося, бути об’єктом цього самого витріщання – задоволення посереднє.

Якийсь білявий хлопець понісся у бік світлої будівлі, а народ навколо мене множився.

Крізь натовп проштовхнулася висока блондинка у теплому, сірому плащі й, лишень глянувши на неї, я усвідомила, що змерзла. Не так, як вчора вночі, та все ж.

– Чого ви тут зібралися і кричите? – спитала вона по-діловому, так, наче навкруги діти з запалками грали відвертаючи її від важливих справ.

– Тю, Жоржа, ти що, очі зрана не протерла, не бачиш, що ми Гнилявку упіймали? – відповів один з дідуганів.

– При всій моїй повазі до вас, Пане Клеп, я вам зара сама очі протру, це ви сліпий і не бачите, що це звичайна дівчина.

– Та яка вона дівчина?! – вибухнув дід – Вся в багні, тхне від неї, так ще й втілилась не до пуття – оно, ніс який кривий і очі косять!

Я обурено замичала. З якого це часу в мене ніс кривий? Ніколи такого не було! А очі... Ну, так, з дитинства трохи залишилось, що вже відпиратися, але воно майже непомітно. Тато завжди каже, що це моя особливість, родзинка. Щоправда, коли лякаюсь чи боюся, воно якось гірше стає.

– Голова у вас крива і ніс довгий, – відбрила блондинка – Якщо вона Гнилявка, так перевірте і ділу кінець.

– От пан голова прийде, тоді й перевіримо! Він нехай вирішує в який спосіб.

“Волосся їй посмикай! В горлі у неї має бути жаба! Права рука несправжня – потягни й відвалиться! Треба їй кендюх розрізати – там та, кого вона зжерла!” – летіло з усіх боків.

Набрід сколихнувся і блондинку відтіснили.

Може скотитися з лави і побігти? Чи втратити свідомість? Матусю моя мила, що ж робити?

А як вони мене насправді різати зберуться? Для перевірки…

– Пан голова іде, пан голова! Голові дорогу! – зненацька заволав вже знайомий мені голос хлоп’яка.

І справді, хтось таки наближався.

От якими бувають голови міст? В моєму понятті – немолоді, огрядні й пихаті.

Можливо цей чоловік у сірому пальто підбитому чорним хутром і був пихатим, хтозна, та перші два слова навряд чи годилися, щоб його описати.