Розділ 5

– А що станеться, якщо я таки надумаю тебе продати? – спитала вголос, відчуваючи себе повною ідіоткою. Ну справді, хто з неживими речами розмовляє?

Навіть у магічному світі – це чудернацьки.

Позаду щось зашаруділо і, я швидко кинула погляд на темний сад, але нічого не змогла вихопити, а коли знову глянула на двері – попередній напис зник, зате з’явився новий.

“Розітру, розкачаю!

Всі кістки переламаю!

Бійся спадок продавати!

Дім не можна ображати!”

– А ти не боїшся, що я сама можу образитись, громадина крива? – спитала вперши руки в боки.

“Я нічого не боюся!

Не помру, не розвалюся.

Слабкодухих зневажаю,

Сильних завжди обираю!”

Тільки погляньте на нього! Це я то слабкодуха?!

А, була не була! Зрештою, продавати цей дім зовсім не обов’язково, та я й не збиралася.

Хіба що тут виявиться дуже вже погано, одначе в такому разі завжди можна поїхати геть – нехай собі стоїть.

Немовби прочитавши мої думки, дивний будинок знову вивів на дверях.

“Перших пів року не можна мене покидати.

Якщо не готова, накивай свої п’яти!”

“Та щоб ти тріснув!” – подумала зло.

Може, таки плюнути на все, знайти заїзд, переночувати і вранці поїхати геть?

Утім ідея видалася мені абсолютно не заманливою.

Виглядатиме так, наче я злякалася, наче я все ще маленька дівчинка, якій повсякчас допомога потрібна...

– Я згодна! – вигукнула допоки не передумала.

“Роби, як я сказав раніше,

Якщо не хочеш, щоб на вулиці залишив!” – з’явився напис.

Закортіло заричати.

Що там було? Я вже й забути встигла!

Двічі носом покрутити...

Як можна крутити носом?

Зморщившись, спробувала поворушити носом туди-сюди.

Не знаю, як в мене виходило, та рази два, видно, цілком пристойно, бо двері тихо клацнули.

Раз стрибни, один присядь...

Ну, це нескладно зовсім!

Так і зробила й знову почулося легке клацання.

Листа до мене притули...

Швидко витягнувши листа від тітки, наблизилась до дверей і приклала аркуш.

Він раптово засвітився сам собою, видавалося, щось тягне його у чорну щілину між дощок. Р-а-а-ааз! І все. Лист зник!

Останній крок я добре запам’ятала.

Підняла руку і вимовила:

– Я клянусь не продавати, господинею тут стати!

Кілька довгих хвилин нічого не відбувалося, а потім, з гучним скрипом, двері прочинилися.

Щоправда, на них з’явився новий напис.

“Стрибаєш так собі...

Та роботи тут багато.

Як коза будеш літати!”

– Ах ти ж...! – зашипіла я, ледве стримуючись, щоб не дати хорошого копняка цій старезній деревині, та це було б зовсім безумно.

Хитнувши головою і щиро сподіваючись, що мою маленьку виставу ніхто з сусідів не бачив, увійшла всередину.

Пахло сирістю і пилом, що й не дивно було.

Судячи з дати на конверті, тітонька Агата написала листа більше, як рік тому, а сам заповіт, звісно, раніше. Але як пояснив правник, згідно із законами Диволісся, будь-який будинок не може дістатися спадкоємцю одразу. Він повинен рік пустувати, щоб, якщо хтось надумає пред’явити на нього свої права, був час розібратися.

У нас вдома теж існувала схожа умова в законі, проте строк всього три місяці.

Дерев’яна підлога поскрипувала від кожного мого кроку, важко було зрозуміти, де саме я опинилася. Для коридору якось забагато місця.

Так... може це і є крамниця?

Точно! На першому поверсі повинен бути крам, а вже на другому, певно, тітка жила.

Я пересувалася навпомацки, щиро шкодуючи, що в лісі залишився мій власний ліхтарик, випав з валізи. Невеликий, зате зроблений так, що вогонь всередині довго не згасав.

Кілька разів врізавшись ногою чи то в тумбу, чи у шафу, зрештою таки дісталася сходів.

Якщо на першому поверсі кімната видавалася нескінченною, то на другому, навіть у мряці, я вихопила вузький коридор і троє дверей.

Щоб хоч якось полегшити собі задачу, наблизилась до вікна і розчахнула важкі штори.

Місячне світло полилося всередину одночасно з тим, як карниз, зірвавшись зі стелі, впав мені на ногу.

Скрикнувши, заохала, застрибала на здоровій нозі не гірше за ту саму козу, про яку написав будинок.

Добре, що хоч не на голову гепнулось!

А що, як тут все розвалюється?

Ох і вляпалася я!

Намагаючись не засмучуватись, пошкандибала до дверей, за якими побачила доволі велику кімнату.

Все не так і погано. Карниз міг бути прибитий погано. Я ж скакала і на перший поверх не провалилася!

Уважно вдивляючись у напівтемряву, силилась розгледіти ліхтар чи хоч свічку. Може, у тітки тут десь у шухлядах і запалки є? Ними об скло ліхтаря чиркнеш – вони й загоряються.

Цікаво, чи міг би мені сам дім допомогти? Спитати чи ні?

– Гей! Гей, ти, будинок цей, є тут десь ліхтар і запалки?

Я крутила головою, очікуючи напису на стінах чи на стелі, та де завгодно, одначе нічого подібного не з’явилося.

Приречено зітхнувши, стала шукати.

Не знаю, скільки часу минуло, та в одній з шухляд таки знайшлися запалки, а тоді, я і ліхтар помітила. На підвіконні.

Всередині все ще була невелика свічка і, запаливши її, я нарешті стала дійсно роздивлятися дім.

Що ж... не густо...

Меблі старі, перекошені, хоч і явно не дешеві – з товстого, темного дерева.

В коридорі висіли картини, здебільшого квіти, за другими дверима знайшлася спальня, за третіми – купальня з високою, старовинною ванною на різьблених ніжках посередині і дзеркалом на стіні.

Йти вниз не хотілося, спати мені кортіло неймовірно.

Та я все ж таки попленталась до дзеркала і, глянувши в нього, відкрила рота й все ніяк не могла його захлопнути назад.

Оце так крас-у-у-у-ня! Цікаво, мене мій рятівник одразу такою побачив? Бо якщо так, то я дійсно виглядала не кращою за дикого кабана. Усе лице в багнюці, одні очі й ніс чисті. Сукня – подерта й брудна, руки й ноги – чорні. Де він взагалі зумів шкіру мою розгледіти?