Розділ 4

Зненацька на думку спало, що цей незнайомець може вести мене куди завгодно. Наприклад, до свого лігва. Чи може в нього воно бути, це саме лігво?

Може, таки спробувати йому по голові дати й блукати далі самій?

Уява слухняно намалювала мені мій висохлий скелет десь посеред цих високих дерев з-за яких я й неба до пуття не бачила.

Оцінивши варіанти, дійшла висновку, що бути в лігві навіженого, чимось таким краще, аніж скелетом посеред лісу.

Наскільки це була правильна конклюзія? Та хтозна, щастя моє полягало в тому, що цей повелитель лісів і туманів дійсно вивів мене до дороги, навіть допоміг піднятися нагору, а потім ми удвох рушили далі.

Дуже скоро на узбіччі з’явився ліхтар, один, другий, а слідом і хатинка. Невелика, як на листівках малюють, біленька, з узором на дверях, хіба що снігу не вистачало. А я його ніколи в житті й не бачила по-справжньому, себто, не в книгах.

– А тут буває сніг? – злетіло з губ швидше, аніж встигла собі заборонити.

– Буває, але не так часто, як північніше Райдужжя, там білі, Морозні Тумани народжують цей нескінченний сніг, що лежить практично не танучи.

– Ви там бували?

– Так.

Я глянула на спину чоловіка майже із заздрістю. Де він ще був? Чи бачив інші місця? Я от хотіла побачити якнайбільше, якщо вдасться, але на все гроші потрібні.

Тим часом дорога стала рівною, обабіч, через однакові відрізки шляху, миготіли ліхтарі, домівки ставали дедалі вищими і це вселило в мене надію. А що, як у тітки Агати був великий дім? Не те щоб я була аж занадто корисливою, та якщо вже щастя привалило, то, чому б і не подвійне?

Одначе ми все йшли і йшли.

Тепер вже домівки, будь-які, стали траплятися менше, та й взагалі, видавалося, ми прямуємо до якогось не дуже то й приємного кварталу.

То тут, то там стояли покинуті чорні груди каміння, зарослі бур’янами клумби й сади – пейзаж, що змушував мене стискати губи в тонку лінію.

Кінець-кінцем ми дісталися вузької вулички. Важко було зрозуміти, чи живе хтось в цих хатинках, бо жодного вогника у вікнах я не розгледіла, зате у самому кінці цієї вулиці, відстороненим особняком стояв двоповерховий будинок. В нерівному сяйві місяця і ліхтарів він видавався мені дерев’яною громадиною з двома темними проваллями очей і широко роззявленим ротом. А ще, його явно косило на один бік. Правий.

Позаду будинку щось чорніло, але що саме, розгледіти не було можливості.

Чоловік довів мене до самісінького паркану і зупинився. Довгі, вкриті густим, вологим листям віти розкидистого дерева, немовби тягнулися до нього, не даючи як слід розгледіти обличчя незнайомця. Тільки якісь частини. То губи – не тонкі, але й не занадто повні, тінь темної щетини на щоках, густі брови, однак, як це все виглядало разом, мені було не зрозуміти.

А от щодо пропорцій помилки я не припустилася. Якби ж то не такий високий! Хотілося взяти стілець, щоб опинитися з ним на одному рівні.

Мені якось враз стало соромно за свою поведінку там, в лісі. Наговорила всілякої маячні, тікала…

– Я так розумію, що це і є дім моєї тітки? – спитала, кволо усміхнувшись.

– Так і є.

– Що ж... тоді дякую вам за... допомогу, за все.

– Не варто, – сухо відповів чоловік.

– Чому ж не варто? Ви мене не скривдили, не обманули, привели до дому тітки... Я вам маячні наговорила, але ж самі розумієте, одинокий чоловік у лісі... навіть не знаю, як пояснити так, щоб знову вас не образити. – тихо закінчила я.

– Я вже достатньо дорослий, щоб усвідомлювати, чого бояться жінки. – вимовив він рівно. Запустивши руку в кишеню, незнайомець витягнув мій гаманець – Не варто розкидатися грошима, на майбутнє – камінь спрацював би набагато краще. Бувайте, Медді.

Чоловік вже був доволі далеко, коли я, піддавшись пориву, закричала йому вслід.

– Ви так і не сказали, як вас звати!

Я ще трохи постояла біля воріт, але відповіді так і не отримала.

Що ж, можна порадіти, що все добре скінчилося. Он, навіть гроші є! Хіба ж це не привід для радощів?

Поклавши гаманець до кишені, пройшлася сюди-туди вздовж паркана, бо ніяк не могла вгледіти хвіртку. Як виявилося, розташовувалась вона геть з іншого боку, а не по центру, як це зазвичай заведено.

Посмикавши раз-другий, зрозуміла, що відкрити хвіртку не вийде, принаймні без ключа, якого в мене не було.

Це навело мене на ще одну думку, яка і до того ковзала свідомістю – дім начебто мій згідно з заповітом (добре, що і цей цінний папірець поклала в кишеню сукні, а не у валізу), проте ключів ніяких я не отримала.

І що накажете робити?

Довелося перелізти і ганебно впасти у колючі кущі ожини.

Мало мені було того, що багнюка вже позасихала й неприємно стягувала шкіру, так тепер я билася хіба що не на смерть з колючими вітами, які вчепилися в косу. В якийсь момент мені почало видаватися, що капосна рослина цілком собі жива – щойно висмикну одну колючку, на тобі – інша.

Залишивши на гнучких гілках шмат спідниці і тонке руде пасмо, випрямившись, пішла вздовж кам’яної доріжки.

Стукіт підборів розносився по зарослому саду. Подекуди трава доходила мені до самої талії, й важко було зрозуміти чи то просто якісь бур’яни, чи лікувальні рослини. Дерева чорніли пишними кронами так рясно, що звідси практично неможливо було побачити осяяну ліхтарем дорогу.

Дійшовши до будинку зупинилася.

Дерев’яні сходи вели на доволі широкий ґанок, утім сад, здавалося, не бажав зупинятися там, де йому слід, повзучі ліани захопили не тільки балюстраду, а й спинку різьбленої лави, стелилися по підлозі, кралися вздовж стіни до вікон і невисоких парадних дверей.

Ступивши на першу сходинку, почула неприємний скрип і немовби... зітхання.

Мені ввижалося, що хтось мене уважно роздивляється, та звідки ж тут комусь взятися?

Відкинувши усю цю страхітливу маячню, швидко дісталася до дверей і потягнула на себе круглу ручку.