Розділ 3

Я замовкла скоріше від подиву, аніж від чогось іншого, й підняла очі.

Чоловік був високий, хоча для мене будь-хто високий, що поробиш.

Та мені чомусь видавалося, що конкретно цей незнайомець дійсно зростом вийшов. А ще моя ошаліла свідомість відзначила, що на відміну від більшості чоловіків такого зросту, цей був... м-м-м... як би це сказати... з пропорціями. Широченні плечі. І спина.

“За ним, як за кам’яною стіною!” – промайнула ідіотська думка, і я лише в цю мить усвідомила, що переді мною може бути хто завгодно.

Вбивця, навіжений – а я плечі його роздивляюся!

– Чого мовчите, з вами щось сталося? – знову заговорив чоловік і в голосі його явно почулися нотки занепокоєння.

– Ви злодій? – зненацька бовкнула я, хоч і зовсім не збиралася – Ви мене зґв... – слово не бажало говоритися – зґвл... з ґґґ... беріть краще гаманець! Ось! – повільно відступивши, запустила руку у кишеню і потягнула гаман – Я... це у темряві вам може здатися, що я нічогенька, а насправді, я страшна, наче дикий кабан, чесне слово, а ще... Я хвора! Т-а-а-а-ак! – вигукнула майже радісно, оце так хороша ідея на думку спала – Я хвора цією, як її, сороміцькою хворобою, у мене там... ну, внизу... отакенні бородавки, – розвела руки в сторони – і взагалі, я воняю, там все смердить! А ви ж не хочете, щоб і у вас все смерділо?

Слух мій став якимось абсолютним і хоч ніякого руху м’язів на обличчі чоловіка я не змогла розгледіти, а от смішок почула.

– Та вже не хотілося б смердіти. – спокійно вимовив він – З чистої цікавості, у цієї смердючої хвороби назва є?

– Назва?! – у голові закрутилося шестерні – Так, звісно є! Але я неграмотна зовсім, не запам’ятала!

– А говорите правильно.

– Так... одне іншому ж не заважає!

– Зазвичай це речі взаємопов’язані.

Зрозумівши, що вже доволі відступила від чоловіка, з силою жбурнула гаманець йому прямо в обличчя і побігла.

Ні! Не сьогодні! Ніхто не буде нічого поганого мені робити!

Позаду почулися швидкі кроки. Я то вважала, що непогано так прискорилась, утім лише до того моменту, як мене не підняло у повітря і не притиснуло до широких грудей.

– Чесне слово, якщо мій ніс мене не зраджує, пахнете ви непогано. Я не збираюся вам нічого робити, та було б добре, якби ви перестали бігати по моїх володіннях посеред ночі, й верещати.

– Во... володіннях? – тупо перепитала я.

– Угу.

– Що значить володіннях?! Ліс у Диволіссі належить всім жителям!

– Це маячня. Цей ліс і його Тумани належать мені.

О-о-о-о-о... безумець! Не насильник, слава магії, але навіжений!

Що ж...

– Тоді... ну, як повелитель цього лісу, не могли б ви мені показати, як з нього вийти?

– Міг би, якщо скажете, що ви тут робили.

– Йшла до Райдужжя. Мені, власне кажучи, туди й треба.

– До Райдужжя веде дорога, я тут дороги не бачу.

– Так і я не бачу, але ви ж пообіцяли показати!

Несподівано чоловік поставив мене на ноги і склав руки на грудях.

– Або правду кажіть, або тут залишу.

– Ну, я кажу правду! Я йшла по дорозі, але мене налякав птах, я впала, покотилася вниз, а потім...

– Що потім? – очі незнайомця зблиснули жовтим і мені на секунду видалося, що зіниці у нього вертикальні, втім наступної миті все зникло.

– Потім... я йшла і... опинилася тут... біля... озера.

– Озера? Якого озера?

– Так он же воно! – скрикнула у відчаї і озирнулася.

Як виявилося, відбігла я не так уже й далеко від галявини, от тільки ніякого озера там дійсно не було. Навіть заглиблення зникло. Я різко глянула на гори – замок теж зник. Дуже повільно повернулася до незнайомця – може, зараз і він у повітрі розчиниться?

– Щось побачили? – спитав він.

– Ні. Певно... мені привиділось, від страху.

– Ще б пак, ходити лісом у темряві – небезпечно, особливо, коли ліс належить не вам.

От же ж навіжений!

– Послухайте, я може не була круглою відмінницею в школі та академії, але точно знаю, що у нас, ліси нікому не можуть належати, як і тумани.

– А казали, що неграмотна.

– Збрехала!

– І часто ви брешете?

– Ні!

– Навіть не знаю тепер, як це перевірити. Чому ви взагалі до Райдужжя приїхали? Ви ж не місцева.

– З чого ви взяли?

– З того, що на вас одяг негодящий і ви самі сказали, що туди направлялися.

– А чому я повинна вам відповідати?

Чоловік мовчки стенув плечима.

– Гаразд. Я приїхала до тітки.

– До тітки, значить... і як звуть вашу тітку?

– Звали. Вона померла.

– Співчуваю. То, як її звали?

– Агата.

Мені видалося, що ім’я це було чоловіку знайоме. Якщо він місцевий – це було б логічно.

– А як звати вас?

– Мене?

– Так. Вас.

Не знаю, можливо від пережитого страху чи просто від втоми, але я назвалася так, як мене зазвичай батьки й друзі кликали.

– Медді.

– Медді... – повторив незнайомець і, кивнувши сам собі, продовжував: – Що ж, Медді, навряд чи ви затримаєтеся в наших краях, не думаю, що дівчині з таким... м-м-м... золотистим відтінком шкіри сподобається наш холод.

– Яке вам діло до мого відтінку шкіри? Як ви взагалі його розгледіли?

– Гадаю, що від природи ви білошкіра, та звикли бувати на сонці, а у нас тут сонця нема. Практично.

– Нічого, якось переживу. Я нікуди не збираюся їхати.

– Справді?

– Справді.

– Поживемо – побачимо. Ходімо, я відведу вас до Райдужжя, аж до самого дому вашої тітки.

– Ви її знали? – поцікавилась я, намагаючись призвичаїтися до темпу чоловіка, та це було важко – в мене не водилося таких довгих ніг.

– Можна і так сказати.

Чомусь ця відповідь мені не сподобалась, але питати щось ще не хотілося, тому йшла мовчки.

– То, кажете, озеро бачили? – несподівано порушив він мовчання.

Я вже не була певна, що бачила.