Розділ 2

Насилу піднявши валізу, знову понесла її в руках, але замість того, щоб стулити пащі, вовки, чи хтозна-що за звірі, завили дужче, а тоді налетів вітер. Наче й нізвідки.

Нервово пирхнула, бо більшої дурниці не вигадати – наче я у напрямках вітрів розбираюся!

Так я й ішла якийсь час.

До виття додалося тріскотіння, потім квакання, ухання і шелест листя.

Щоб якось відвернутися, стала рахувати кроки.

Один, два, три... десять...

“А-а-а-а-а-р-р-р...”  – пролунало просто над вухом, і я абсолютно втративши здоровий глузд, майнула з доріжки.

Стрибнула від душі, так, що пролетівши темні кущі й впавши, покотилася вниз, прямо до темного лісу.

Ліхтар зачепився за щось і згас; валіза стрибала разом зі мною, попутно розкрившись і радісно вивалюючи мої сорочки й білизну з сукнями, де заманеться.

Тільки коли нарешті, зумівши зачепитися за стовбур молодого дерева, зупинилася, помітила зграю чорних птахів, що кружляли на тому місці, де щойно стояла я сама.

От ідіотка! Злякатися птахів!

Примудрившись стати на ноги, першочергово спробувала розшукати валізу, але вона, наче під землю провалилася. Я знайшла дві теплі сукні, три різні шкарпетки, одну сорочку спідню і все на тому.

Найстрашнішим було те, що я ніяк не могла знайти капелюшки.

Мої прекрасні, ручної роботи, Магопрядні капелюшки, що я збиралася продавати!

Щоправда, на мить мені спало на думку, що тут набагато доречнішим було б продавати шапки, та відчай і злість витіснили логіку.

Скрутивши знайдені речі у вузол, спробувала видертись нагору.

Але отут на мене очікував неприємний сюрприз.

Не виходило!

Я чіплялася за кущі, місила ногами вогку землю і прекрасно собі сповзала назад.

Від оскаженіння стала хапатися за гнучкі, тонкі стовбурчики молодих дерев, одначе щось, неначе невидиме, тягнуло мене вниз.

Після десятої спроби, брудна й захекана всілася просто в траву і роззирнулася.

Виття, різні шурхоти й звуки нікуди не зникли, але нікого навкруги я не вгледіла. У всіляку маячню про духів я ніколи не вірила.

У нашому світі й магія поняття дуже умовне. Вона-то є, але ти ще спробуй її добудь і використай.

Райдужний Туман, та будь-який насправді, і є магія.

Однак, щоб нею користуватися, треба бути Магопрядом. Ще нас називають Ловцями Магії, але то офіційно.

І начебто нескладно – дістанься туману, зайди в нього, а там, якщо в тебе дар дозволяє, побачиш сплетіння магічних ниток. Тільки чіпати їх голими руками не можна, спеціальне знаряддя є. Намотувач зветься. Такий довгий металевий стрижень з блискучими, крихітними шестернями і гачком на кінці. Підчіплюєш ниточку магії і тягнеш обережно, намотуєш, допоки клубочок не змотаєш.

Розмір клубка можна лишень відчути – від рівня дару залежить.

Менше намотати не так страшно, як більше. За більше і життям можна розплатитися.

Одним словом, всьому цьому вчать. Спершу в школі, потім в академії. Я закінчила і те, й інше.

Штука полягає ще в тому, що кожен Магопряд повинен, так би мовити, знайти на що ту магію він чи вона зможуть використати.

Припустимо, в когось добре виходить робити усілякі магічні механізми, вічні ліхтарі там, чи чайники, що самі нагріваються.

Хтось може погоду передбачити.

А я можу бачити, що потрібно людині чи Магопряду для щастя.

Точніше, який одяг. Ну, найчастіше, капелюшок.

Розумію, звучить дивно і мої викладачі чоловічої статі закочували очі горі, та тільки до тої пори, коли ректор у моєму капелюсі не знайшов книгу, що колись прочитав, а назву забув. Скільки питався у бібліотекарів чи знайомих – ніхто тої історії, окрім нього, не читав. А в моєму капелюсі, легкому, з ниток розпеченого Жовтого Туману, він гуляв біля моря і побачив на лаві жінку, що читала ту саму книгу. До речі, жінка його дружиною стала.

Я звісно не беруся стверджувати, що з другим теж допоміг мій головний убір, але з першим так точно.

Інакше й бути не може, такий мій дар!

Трохи прикро, що не можна магією користатися повсякчас, я б отак не сиділа посеред лісу в багнюці.

Відростила б собі крила і вперед!

Вставши, вирішила йти навпростець через ліс, дорогу наверху мені було добре видно, значить, дійду.

Перевіривши кишені й запевнившись, що гаманець на місці, рушила.

Через якийсь час мені стало видаватися, що звертаю не туди. Глянула убік, а дорогу ледве видно!

Віти шумують, трави гнуться...

Знову налетів вітер, та такий, що як я не опиралася, як не намагалася зупинитися, а мене штовхало далі й далі.

Під ногами сама собою з’явилася звивиста, тоненька доріжка, вітер гнав мене вперед.

Дерева ставали все вищими, світла все менше. Я вже ладна була повірити у що завгодно, коли опинилася на галявині, яку чудово осяював повний місяць.

От тільки попереду майоріло заглиблення, немаленьке таке. Широченне, довге, земля в ньому була потріскана і жовта.

Дивно.

На місяць наповзли хмари і просто на моїх очах у заглибленні почала з’являтися вода. Спершу засяяла у самому центрі, а потім стала хвилями розтікатися на всі боки.

Мені дуже закортіло чкурнути куди ноги понесуть, але я не могла.

Бо вода зачарувала мене своїм блиском, прозорістю, чистотою.

Сяйлива волога майже торкнулася моїх чобітків і лише тоді зупинилася. Несподівано на дні щось сколихнулося, захвилювалося. Довгі, зелені, в’юнкі трави з’явилися за мить, якої я навіть не відчула.

Та я очима кліпнути не встигла!

Невже це те озеро, про яке сказав кучер?

Що він там говорив, наче воно прокляте?

Може, це все туману вплив? Я ж ніколи біля Райдужного Туману не бувала, а він тут скрізь, його багато. Чом би й ні?

Трухнувши головою, відвернулася і недовірливо вигнула брови.

Не так вже й далеко, поміж двох гір, стояв замок. Високий, з гострими шпилями.