Розділ 1

Цілком можливо, що мірний, монотонний шум коліс, зрештою, мене б заколисав, якби не радісне відчуття, що нестримною хвилею піднімалося в грудях, кожного разу, як я визирала з вікна поштової карети.

Усі пасажири вже давно зійшли, а я все котилася і котилася. Диволісся – не близький світ.

Все тут так сильно відрізнялося від мого рідного міста, що неможливо було погляд відвести від краєвиду.

Височенні гори, вкриті густим, вічнозеленим лісом, з білими засніженими піками – десь у підніжжі однієї з цих громадин і причаїлися моя кінцева зупинка.

Взагалі, не лишень ліс мерехтів пухнастими гілками вдалечині, вздовж узбіччя росли духмяні трави й квіти, їхнє листя блищало вологою, що певно ніколи до кінця й не зникала, оскільки Диволісся славетне своїми Райдужними Туманами. Вони з’являються як тільки сонце ковзає за обрій, розтікаються над гаями, горами і панують у цих краях впродовж всієї ночі. А сонце, не таке яскраве і ядуче, як в мене вдома, просто не має сил просушити усе це рослинне буяння.

До речі про світило... я глянула на небо і щільніше загорнулася у шаль. От про що, ані матуся з татусем, ані я сама якось не подумали, так це про холод. Райдужні Тумани несуть стужу.

Себто, коли мені прийшов лист від правника з проханням завітати до його контори, ми з батьками здивувалися. А коли з’ясувалось, що мені дістався спадок дуже далеко від дому та ще й від такої неблизької тітки мого татка, що йому довелося добряче перетрусити усі сімейні альбоми, аби знайти крихітний портрет, вигорілий і пожовклий від часу, ми здивувалися ще більше.

Не звертаючи уваги на ліхтар, що мало того, що не працював, так ще й скрипів противно і якось страхітливо, я дістала з кишені лист тітки Агати.

“Двоповерховий будинок з невеликою крамницею, усі мої книги, дві кішки, дві каструлі й віник переходять у власність моєї єдиної онуки (хоч і дальньої) – Медейри Канінгтон, єдиної дочки сина моєї троюрідної сестри Мойри.

І хоч я ніколи не бачила вас, а з сестрою ми з часом втратили зв’язок, сподіваюся, що мій заповіт все ж таки знайде свою власницю за тією ж самою адресою, за якою колись жила моя люба сестра. Мені б не хотілося, щоб місцевий голова якимось вибриком зумів привласнити мій дім і все, що в ньому є.

Погано бути самотньою і бездітною... в якомусь сенсі. Я не жаліюся на життя, в мене воно було сповненим пригод і чоловіків, яких я сама обирала для себе. Та все ж таки, якби в мене був син чи донька, ані голова, ані цей... бурмило нетесаний і помріяти б не могли про те, щоб їм дістався мій дім. Можу лише сподіватися, що магічний реєстр імен не збрехав і ти, Медейро Канінгтон, дійсно моя племінниця, а якщо й ні, все краще, аніж цупкі чоловічі лапи.

Якщо ти це прочитала, я точно зіграла в ящик чи відкинула копита, не знаю, як каже зараз молодь, але сподіваюся, що на тому світі мені повернули молоде тіло й чоловіки бодай на іншому боці знають, як розважити Пані.

P.S. Порада на всі часи: якщо сумніваєшся, але дуже кортить – краще зробити, аби потім воно тебе не гризло. Спробувати буває краще, аніж жити спогадами. Прощавай!”

Склавши аркуш, знову запхала його до кишені. Що й казати, видно, життя в тітки Агати було бурхливе.

А я от могла б, звісно, і не їхати геть з рідного дому, бо особливої причини, окрім самого заповіту, не існувало.

Батьки люблять мене, а я – їх. У мене є улюблена справа. Але я не звикла брехати сама собі. Якщо до двадцяти п’яти не навчишся казати собі правду – біда-бідося тоді тобі загрожує. Тож... мені двадцять шість і, як не соромно визнавати, я втекла. Від надійного, чесного, люблячого і нудного до зубовного скреготу Фіцо.

Містечко, де я народилась і жила усе життя, невелике. Молодих чоловіків – небагато. І якщо вже один до тебе причепився, вважай, нічим його не відвадити.

Скільки разів я казала Фіцо, щоб він від мене відчепився? Багатенько. Але є певна категорія чоловіків, які впевнені, що варто тільки ще трохи постаратися, ще більше зазирнути тобі в рота, ще вище стрибнути, коли ти тупаєш ніжкою… і здавалося б, це повинно було спрацювати, бо я ж не сліпа, не ідіотка – розуміла, що з Фіцо життя моє буде доволі щасливим. Одначе... мені кортіло, щоб як в батьків. Велике кохання. На них подивишся – і все ясно без слів. Це відбивається у їхніх очах, у тому, як вони торкаються одне одного, у їхніх жартах, обіймах.

Мама казала, що коли вперше побачила батька, відчула щось таке незвичне, тепло в грудях.

Так от...  з Фіцо тепла в грудях я не відчувала.

Намагалася. Старалася. Не вийшло.

Я бачила, як він дивився услід поштовій кареті й від того на серці важко стало, та що поробиш?

Не можна сказати, що батьки радо мене відпустили тумани-зна-куди, однак вони вже не молоді, переїздити для них важко, а мені страх як хотілося таки хоч раз побувати у Диволіссі.

Моє місто – Жаровій, розкинулося біля моря, там увесь час тепло, а пекучий, магічний Туман з’являється не частіше, аніж раз на два тижні. Від нього цілісінький рік все навкруги жовте стоїть – дерева, кущі, трави, зате можна купатися і ходити в легесеньких сукенках.

Я знову втупилась у вікно. Сонце щезло остаточно й темрява накрила все навкруги майже одразу, а в ній подекуди заворушилися кольорові спалахи. Вони росли й ширились, розтікалися озерцями то тут, то там. Райдужні Тумани! Як же це прекрасно! І зимно...

На мені була тепла сукня, дві кофтини і навіть чобітки, але все це стало видаватися жахливо тонким і непрактичним. Що там писав путівник? Ввечері в Диволіссі стає прохолодніше?

Скоріше льодяніше!

“Може дістати ще одну...” – додумати я не встигла, бо карета раптово зупинилася.

Це ще що таке?

Коні іржали, а потім почувся глухий «гуп», дрібне каміння заскрипіло під підошвами чоботів.

– Паннуся! Гей, руда, чуєш мене, приїхали!

Я мимоволі видихнула повітря, що затримала у грудях – могло ж статися що завгодно. Грабіжники чи вбивці є скрізь!