Розділ 7

У мене таке відчуття, що час тягнеться як гума. Ну справді, коли не погляну на годинник, так до цієї зустрічі ще так довго… Сьогодні моє життя кардинально зміниться. Уже не буде тієї Ліни, якою мене звикли бачити усі…

І від розуміння цього серце падає у п’яти, а потім знову піднімається вгору. І так по колу разів зо десять. 

Тіло пробиває тремтіння. Хвилююсь так, наче зараз вирішується питання життя та смерті. Хоча частково так воно і є. 

На мене чекає контрольне обстеження, і якщо все буде добре — розпочнеться процес запліднення. Лише при думці про те, що ж чекає далі, тілом мурашки бігають. А коли згадую, чию дитину маю виносити — мороз пробирає до кісток. 

Ну треба ж такому статись, насмішка долі — не інакше. 

От і не вір після цього у збіги та невипадковості. 

Коли годинник показує одинадцяту ранку, смикаюсь з місця і вихором лечу до вхідних дверей. У клініці потрібно бути о дванадцятій, тому вирішую вийти раніше, щоб вже точно не запізнитись. 

От тільки не встигаю нормально підвестись на ноги, як у голові паморочиться, а тіло веде вбік. Хапаюсь за бильце ліжка і намагаюсь втримати рівновагу. Все ж таки вчорашні хвилювання дають про себе. Потрібно випити чогось заспокійливого, бо так і свідомість втратити можна.

Трохи отямившись, викликаю таксі, щоб не трястись у маршрутці, і прямую до ванної кімнати.  Приводжу себе до ладу, щоб не бути страшком, і тремтячими руками дістаю одяг з шафи. Уже за кілька хвилин стою повністю готова і розглядаю себе у дзеркалі. Важко зітхаю і, набравши повні легені повітря, спускаюсь вниз.

Коли автомобіль таксі привозить до місця призначення, глибоко вдихаю перед тим, як відчинити двері. Чомусь не можу простягнути руку… Таке відчуття, що якась невидима сила тягне мене назад і не дає зробити цього кроку у небуття. 

А ще олії у вогонь підливає нещодавня зустріч з Євгеном. Не знаю, як пояснити, але після того у мене якісь двоякі відчуття. З одного боку, страшенно соромно дивитись йому в очі, а от з іншого — соромитись, по суті, немає чого. Ми обоє дорослих людей, які, за дивним збігом обставин, провели разом незабутню ніч, а потім доля зіштовхнула нас ще раз. Але от тепер уже нічого не зміниш, бо, як на мене, незворотний процес запущено. 

— Чому не заходиш? — чую позаду до болю знайомий голос і здригаюсь. Обертаюсь і зустрічаюсь зі знайомими очима. 

Женя стоїть переді мною у розслабленій позі та розглядає з ніг до голови. Весь такий гарний, у світлому блакитному костюмі, білій сорочці, а на зап'ясті виблискує дорогий годинник. Наважуюсь таки поглянути йому в очі, але нічого, крім байдужості, там не бачу. Мабуть, цей чоловік все ніяк не може зрозуміти, що я тут роблю, і, можливо, думає, що наші зустрічі якось підлаштовані. Але поспішаю його засмутити: це далеко не так! Я сама здивована, як доля вміє зіштовхувати лобами.

— Зараз зайду, — тихо відповідаю і намагаюсь сховати погляд. Якось не хочеться, щоб по моїх очах чоловік щось прочитав і зробив неправильні висновки. 

— То, можливо, підемо разом? — запитує чоловік, скептично піднявши брову.

Мені здається, чи у його голосі я чую якусь зневагу?

— Ходімо разом, — відповідаю якомога впевненіше і задираю підборіддя. Мені не можна зараз показати слабинку. 

Євген киває і першим прямує до дверей, відчиняє їх для мене, а тоді заходить сам. Мовчки, без слів, прямує до стійки реєстрації й, перекинувшись кількома словами з медсестрами, які там стоять, поглядом вказує мені йти за ним.

Кроки чоловіка настільки широкі, що ледве встигаю за ним. Ми разом піднімаємось на третій поверх, де нас уже чекає Ольга Миколаївна. Побачивши цю жінку, на моєму обличчі розтягується усмішка, тому що від неї віє теплом і турботою, якими мене давно ніхто не огортав.

Під час кожної зустрічі мені дуже ніяково, і я боюсь, що це ніколи не мине. Наче нічого не роблю, але почуваюсь не у своїй тарілці.

— Євгене Ігорьовичу, Ліно, вітаю. Дуже рада вас бачити, сподіваюсь, що наші плани не змінились? — запитує лікарка у нас, при цьому тепло усміхаючись.

— Ні, — тихо відповідаю, потупивши погляд у підлогу.

— Ні, Ольго Миколаївно, ми працюємо за раніше обговореним планом. Жодних змін.

— Чудово, — відповідає. — Отож, план дій такий. Зараз Ліночка вирушить на контрольне УЗД, а тоді здасть кров на аналіз. Якщо ж усе буде добре, ми візьмемо біоматеріал у вас, Євгене Ігорьовичу, запліднимо донорську яйцеклітину і підсадимо її сурогатній мамі.

— Ольго Миколаївно, — подає голос Євген. — Скажіть, будь ласка, я просто не розуміюсь у цьому питанні, а донорська яйцеклітина — це…  Ну, тобто я хочу запитати, чи не буде потім, через там років п'ять чи десять, у мене проблем, коли біологічна матір надумає заявити права на мою майбутню дитину.

А це, до речі, цікаве питання. Я теж думала над цим… Якось не хочеться знати, що десь бігає твоя дитина, на яку ти не маєш жодного права. 

— Щодо цього можете не хвилюватися, Євгене Ігорьовичу, — відповідає лікарка. — Оскільки, згідно із протоколом та контрактом, який укладають наші потенційні донори, вони є суто донорами й свій біоматеріал здають у наш резервний банк. Жодних прав на цей матеріал у них немає, вони отримали свої кошти та назавжди забули, що десь там, можливо, ростиме їхня дитина. Так само і Ліна, — обертається до мене, — не має жодних прав на майбутню дитину. Вона фактично їй ніхто.