Розділ 5

— Знаєш, я починаю шкодувати про те, що провела вечір із Тарасом. Так побачила хоча б твого таємного красеня, — відповідає Яна, а я лише закочую очі.

— І, можливо, зіпсувала б мені останній вільний вечір, — відповідаю, а подруга сміється.

— Ну так. Далі тобі потрібно дотримуватись правил, аби на подальших аналізах усе було добре, — промовляє подруга.

— Мене ще не затвердили, не забувай, — нагадую, адже так і є. Хто знає, можливо, замовнику щось не сподобається, — промовляю, а Яна показово б’є себе по лобі. 

— Ну що за порожня голова. Геть вилетіло, — сміється подруга. — Ольга Миколаївна повідомила мені, що тебе затвердили, — промовляє, а я втрачаю дар мови. — Замовник сказав, що його все влаштовує. Післязавтра зранку ви укладете договір і все. Але знаєш, дивний він, — потирає підборіддя. — Навіть анкети не переглянув, сказав, якщо є кандидатка — затверджуємо. 

Дивно, але я чомусь видихаю з полегшенням. Невже настане кінець? Я виплачу борг, народжу дитину і далі житиму тихо та спокійно. Саме так, як мріяла… Це здається таким нереальним, але, схоже, наші бажання дійсно мають чудову властивість. Вони можуть збуватись!

— Ти ж не жартуєш зараз? — запитую у подруги, на що вона негативно хитає головою.

— У жодному разі, Ліно. Я ж обіцяла тобі, що все буде добре. Видихни нарешті, — промовляє Яна, обіймаючи мене. — У тебе є всі шанси отримати гроші, тому заспокойся. Будемо сподіватись, що й надалі все буде добре і всі процедури минуть успішно. Чекаємо тебе післязавтра на десяту ранку для укладення договору. Якраз ти вихідна, маєш встигнути. 

Щось змінюється в один момент, наче камінь із плечей падає. Залишається почекати. Я домовлюсь із замовником, отримаю кошти, виплачу борг тим нелюдам і нарешті заживу щасливо. Так, спочатку я дев’ять місяців носитиму під серцем чужу дитинку. Але загалом це буде початком кінця моїх страждань. Я знаю про те, що легко не буде, але хоча б зникне страх, що не дає мені вільно дихати. Я боюсь залишати квартиру, але й наодинці в ній бути мені теж моторошно. Кожного разу я хвилююсь про те, що ті бандити можуть повернутись. І що тоді робитиму?

Хто захистить мене? Чи знайдеться людина, якій буде небайдужа моя доля? Стільки запитань, але відповіді, як завжди, відсутні. Я намагаюсь тримати себе в руках, але страх неможливо приборкати. Він не слухає мене, змушуючи щоразу тремтіти від звуків, які я інколи чую вночі. Він здатен звести з розуму, і я ніяк не можу позбутись цього.

До кінця дня встигаю накрутити себе як ту пружину. В одну мить здається, що все добре, а от в іншу — все погано. Думки одна перед одною скачуть, а я зважую всі “За” та “Проти”. До кінця дня голова взагалі не варить, тому вирішила покластись на долю. Як буде — так буде. Нічого вже не змінити…

Загалом, час до підписання контракту минає, як у тумані. Наступного дня на роботу збираюсь як на автоматі. Відвідувачів обслуговую так само — як живий робот. Хоча, мушу визнати: не так часто думала про те, що на мене чекає далі. 

А чекає — невідомість.

Уже завтра я поставлю свій підпис і назавжди зміню своє життя. 

Ранок почався весело. Я бігаю квартирою як навіжена у пошуках праски, яка стоїть просто перед моїм носом. Тоді ледь не розбиваю голову об двері. А ще руки тремтять і плакати хочеться. Розумію, що це хвилювання, але нічого з собою зробити не можу. 

Дивлюсь на годинник і розумію, що варто почати збиратись, аби не запізнитись. Швиденько одягаюсь, роблю легенький макіяж. З одягом вирішую нічого не вигадувати, тому одягаю улюблені джинси та коротенький топ. Зручно і доволі симпатично!

Десь через годину я вже підходжу до клініки, де мене зустрічає Яна. 

— Ну нарешті, — випалює подруга, обіймаючи мене. 

— Я не спізнилась, — констатую факт, на що отримую теплу усмішку. 

— Звісно ж. Просто я раніше приїхала, трохи чекала не тебе, — відповідає Яна, а я просто киваю. — Замовника ще немає, тому почекаємо разом. 

“Замовник”… Доволі дивно звучить. Досі не можу повірити, що погодилась на все це. 

Я лише видихаю повітря, яке, здається, обпалює мої легені. Незрозумілі відчуття беруть мене в полон, і позбавитись їх у мене не виходить. У голові все перемішалось. 

Так, я розумію, що повинна це зробити, задля себе в першу чергу, але… Хвилювання через те, що щось може піти не так, не покидають мене. Це ж не жарти. Маленьке життя, яке існуватиме протягом довгого часу всередині мене. Мені здається, що до цього не можливо підготуватись. 

Раптовий звук надходження повідомлення на телефон відволікає мене, вже хочу шукати його в сумочці, але коли бачу Яну, розумію — смс прийшло не мені. 

— Чорт, — тихенько лається Яна, а я усміхаюсь. — Зможеш зачекати сама? Потрібно розібратись з документами в іншому кабінеті, — пояснює подруга, очима наче просить вибачення. 

— Усе гаразд, я ж не маленька дівчинка, — відповідаю, а подруга з розумінням киває і швиденько прямує в протилежний бік коридору. 

Я ж знаходжу потрібний кабінет і зупиняюсь. Дихай, Ангеліно! 

Залишаюсь сама перед дверима потрібного кабінету, а серце вкотре робить кульбіти. Та що ж таке?!