Розділ 2

Дорогою до роботи намагаюсь не думати про те, що відбувається у моєму житті, але опанувати себе не так легко, як здається. Особливо, коли працюєш у закладі громадського харчування і постійно на ногах. Хай там як, та робота офіціантки далеко нелегка, а коли ще й надокучливі чоловіки приділяють надто багато уваги моїй персоні, це просто дратує. 

— Крихітко, може, досить літати туди-сюди, наче вжалена? Сядь, посидь в нашій компанії. Дуже приємній компанії, — заявляє один з мужлаїв, які періодично приходять у наш заклад після “важких вихідних”. Переважно це ті, хто знати не знають, що таке важка праця, а просто народились із золотою ложкою в роті. Тому й гадають, що в цьому світі можна купити все і кожного. А це далеко не так! Гордість і честь не продаються!

— Я працюю, — коротко відповідаю, але чоловік, напевно, не розуміє і впевнений, що я готова потонути в його обійми прямо тут. Ага, як би не так. Все, що мені зараз хочеться — прибити його. На годиннику друга дня, година пік, і мені зовсім не до його чіплянь.

— Не страшно, я зачекаю тебе до закінчення зміни. Така краса варта мого часу, — промовляє, розглядаючи мене з голови до ніг, а його товариші починають сміятись. Я ж лише закочую очі та йду геть до барної стійки. 

Не терплю таких гидких чоловіків. Аж перетіпує при одному лише вигляді. Гірше за них, мабуть, лише мій колишній. Після нещодавніх-то подій. Покидьок. 

Наступні декілька годин минають спокійно. До мого “залицяльника” хтось телефонує, і він поспіхом йде геть із закладу. Я дякую всім богам, адже тепер після зміни з чистою душею та спокоєм зможу поїхати додому, а не відбиватись від того недоумка. Хоча раптовий телефонний дзвінок дає зрозуміти, що мої плани можуть розійтися по швах. 

— Слухаю, Яно, — промовляю, підіймаючи слухавку. Коли побачила на екрані ім’я подруги, усмішка сама по собі розтягнулась на вустах. 

— Привітики, Ліночко. Які плани після зміни? — запитує подруга, а я лише важко видихаю. До кінця зміни ще кілька годин, а я уже мрію, як покину цю будівлю. 

— Замкнутись у квартирі і не виходити з неї цілий вечір. А ти хотіла щось? — запитую. Яну я знаю як облуплену, і тон її голосу передвіщає якусь геніальну ідею або ж план. 

— Ми повинні зустрітись, — випалює. — У нашому кафе, відразу після зміни. Я чекатиму тебе там, — швидко тараторить, а я уважно слухаю. 

— Я можу відмовитись?

— Ну, звісно, ні, — твердо заявляє. — Після роботи дуй туди, це важливо, Ліночко. До зустрічі, — і, нічого до пуття не сказавши, завершує дзвінок.

У цьому вся Яна. Вперта, наче той віслюк, але це в ній мені й подобається. Завжди може повернути мене до життя та вставити мізки на місце. А це саме те, що мені так потрібно.

Залишок мого робочого дня минає спокійно, тому я швиденько прибираю зі столів та прямую на зустріч до подруги. Надто цікаво, чому вона вирішила так терміново зустрітись. Зазвичай вона телефонує до початку зміни, аби я змогла подумати, чи матиму бажання після робочого дня кудись йти. Або взагалі приходить до мене додому. 

Видно, сьогодні дійсно щось важливе. Моє терпіння прощається зі мною, тому я намагаюсь якнайшвидше дістатись до улюбленого кафе, що розташоване доволі близько біля мого дому. 

Яну бачу відразу, вона сидить за нашим столиком. Подруга вже встигла замовити улюблений фреш і порцію смачнючого салату. Ну золото, а не подруга. Звісно, зараз не час розкошувати, але відмовляти собі у дрібничці — це вже занадто. 

Вдихнувши якомога більше повітря і начепивши на обличчя усмішку, швиденько прямую до Яни, і тільки-но подруга помічає мене — моментально встає з-за столу.

— Ну нарешті, я вже зачекалася, — нетерпляче промовляє Яна, але все одно міцно обіймає мене. 

— Вибач, сьогодні було багато відвідувачів, — відповідаю і сідаю за столик. — Ну і куди ж без постійних залицяльників, — хмикаю.

— Ой, Лінко, покинути тобі треба ту забігайлівку. Стільки козлів там тиняється, — співчутливо зазирає в очі. Яна прекрасно знає, що іншого виходу у мене немає, і роботи теж. От тільки нічого з цим зробити не можу. І вона це розуміє. 

— Яно, ну ти ж знаєш, що знайти роботу не так легко. На оплату квартиру і щось поїсти у мене гроші є, і на тому дякую, — спокійно кажу. — А тим паче зараз, коли потрібно шукати гроші, аби борг віддати, без роботи залишатись взагалі не можна. До речі, а твоя зміна сьогодні як? Нікуди пацієнти не втекли? — усміхаюсь.

— Та куди вони дінуться, — фиркає. — А от з тобою хочу поговорити з приводу роботи, — одразу оживляється. — Я ж чого зателефонувала! Маю до тебе пропозицію, — очі іскорками горять.

— От коли у тебе такий вигляд, я починаю боятись, — хмикаю. — Ну, давай, авантюристко, розповідай, що вигадала цього разу, — усміхаюсь. 

— Тільки ти так відразу не відмовляйся, а вислухай мене до кінця, — от знову вона тягне кота за хвіст. — Пообіцяй. 

— Обіцяю.  

— Лінко, як ти дивишся на те, аби стати сурогатною мамою? — випалює Яна, а у мене ледь щелепа не падає прямо на стіл. Мені ж не почулось? Вона хоче, щоб я народила комусь дитину?

— Яка, до біса, сурогатна матір, Яно? — нервово випалюю і в цей момент, напевно, навіть не кліпаю. Вона як утне щось, то жах просто. На голову не налазить.