Розділ 1

Ангеліна

Ранок починається не з кави, а з жахливого звуку мого будильника, який я вже ненавиджу усім серцем. Ну так а що хотіла — понеділок же! І знову цілий тиждень на не дуже улюбленій роботі за мізерну заробітну плату. Працюю у кафе неподалік від дому, офіціанткою, хоча навчалась на вчителя музики.

Співати дуже люблю, особливо щось ліричне, хоча по моїй натурі так і не скажеш. Коли заявляю про те, що вмію грати на п’ятьох музичних інструментах, як правило, ніхто мені не вірить. Їхнє право! Але захоплення — це добре, проте коштів улюбленою справою заробити поки так і не змогла. Прикро, але як є. 

Усе моє життя схоже на виживання. Боротьбу за своє місце під сонцем, адже ще з самого малечку звикла до того, що усе потрібно вигризати зубами. Моє дитинство не можна назвати щасливим, адже провела його у дитячому будинку. Серед купи таких дітей, як і я — покинутих, самотніх і нікому не потрібних.

Я ніколи не знала своїх батьків і рідних, все що я мала — це стареньке ліжечко у маленькій кімнаті разом з такими самими, як я, дівчатками. Але справжніх подруг, які могли б підтримати мене, також не було. Бо хай там як, але в кожного боліло своє, і знайти щастя та дружбу у болі я не могла, та й не хотіла. Я тихенько мріяла про той день, коли нарешті покину ці сірі стіни і на повну вдихну запах свободи.

Мріяла, коли переступлю ту межу між “темницею” і вільним життям і доведу усім, що на щось здатна, чогось досягну у цьому житті. Стану кимось важливішим, аніж просто маленькою дівчинкою з надто рожевими мріями. Саме це я чула, коли розповідала про таємні бажання іншим. 

В принципі, так і сталося! Час минув, і я покинула той будинок. От тільки омріяного не досягнула, бо що ж за плечима у нікому не потрібної сироти?

Перебування у дитбудинку залишило слід у моїй душі, і багато помилок було зроблено після нього, адже ніхто не говорив мені, як правильно чинити, ніхто не допомагав розв'язувати проблеми, не підказав. Я була сама! 

Але того часу, допоки у моєму житті не з’явився Арсен. Спочатку здавалось, що це просто ідеальний хлопець. Наче чоловік із моїх мрій. Гарний, ввічливий, усміхнений. І я попливла…

От тільки нещадно розбилась об  жорстокі береги реальності…

Сьогодні наша перша річниця. Повернувшись з роботи, я бігаю кухнею і готую улюблені страви свого хлопця. Усмішка не сходить з мого обличчя, адже знаю, що сьогоднішній вечір буде особливим. Чомусь у мене передчуття, що Арсен зробить мені пропозицію. Мені двадцять п’ять, якраз той вік, коли можна сміливо ступати у сімейне життя. 

Від власних думок знову усміхаюсь. 

Тишу розрізає дзвінок у двері. Чимдуж біжу відчиняти, адже це, мабуть, Арсен повернувся з роботи. От тільки на порозі бачу не його, а кремезного чоловіка з татуюваннями на руках та шиї, а позаду нього ще одного, не такого помітного.

— Ви до кого? — розгублено питаю. Уявлення не маю, хто ці чоловіки і чому вони заявились на поріг нашої квартири. 

— До тебе, — гиркає той, що спереду, і зневажливо розглядає мене з ніг до голови. Я ж ховаю тремтячі руки за спину і намагаюсь опанувати себе.

— І щ-що вам потрібно? 

— Це ти дівка Арсена Байкалова? — грозовою хмарою насувається на мене. 

— Я, — відповідаю. — А в чому справа? — голос тремтить, але намагаюсь не показувати цього. 

— Твій хахаль винен нашому босу гроші. Великі гроші, дівчинко. От тільки повертати відмовляється, тому я прийшов до тебе. 

В його очах промайнув хижий блиск, а губи розширились у хижому вищирі. Чоловік без дозволу проходить углиб квартири, зачиняючи за собою двері, той другий залишається на сходовій клітці. Його погляд не передвіщає мені нічого хорошого, і з кожною секундою розумію це більше. Він наче чорна грозова хмара у сонячний день — насувається на мене, і сховатись я не маю де. 

— І… скільки він винен? — несміливо питаю. 

— Тридцять п’ять тисяч доларів. 

— Скільки?! — від почутого серце падає у п’яти. Це ж такі величезні гроші! 

— Ти добре почула, — гиркає. — Отже так, у тебе два місяці. Якщо не буде грошей — пристрелю і тебе, і твого дружка десь за рогом. Час пішов. Будуть гроші — зателефонуєш за цим номером, — залишає візитку на тумбі. — Якщо ж не впораєшся раніше — чекай у гості. І не думай тікати, бо з-під землі дістану, от тоді тобі не позаздриш. Сподіваюсь, ти розумна дівчинка і дурниць не робитимеш. Бувай, крихітко.

І, розвернувшись, йде геть. Коли за мужлаєм зачиняються двері, сповзаю по стіні і починаю плакати. Цього просто не може бути! Арсен не міг так вчинити! Чи все-таки міг?

Недовго думаючи, підриваюсь з місця і біжу на кухню за телефоном. Набираю номер хлопця, але по той бік чую лише гудки. Від усвідомлення факту, що хлопець десь зник, у грудях починає тиснути і знову кортить розплакатись, але в останній момент чую: “Алло”. 

— Арсене! — вигукую і знову починаю плакати. — До мене приходили… — схлипую. — Сказали, що ти винен купу грошей. Ти де???

— Не шукай мене, Ангеліно, — випалює, а я, здається, не знаю як дихати. — Я справді винен гроші і… Словом, я уже на кордоні і повертатись не збираюсь, — після його слів мій світ розбивається на тисячі дрібних частин. Як же так?