40

Дем’ян

Очі Амелії несподівано забігали. Схоже вона не очікувала, що я буду бодай щось говорити. Але я буду. І багато.

- Шановні гості, Євгене, Амелія, - я зітхнув, все ще посміхаючись. – Я хочу привітати вас з цим прекрасним, а головне, з вашим святом. Відсьогодні починається одне із найпрекрасніших свят вашої родини, а саме день народження вашої чарівної пари, законної.. Господи, що я кажу? - останні слова я сказав дуже тихо.

Усі навколо завмерли в очікуванні, а я відчував, як моє серце б’ється швидше. Лія поглянула на мене з подивом і легким тривожним відтінком в очах. Євген же схилив голову, уважно слухаючи.

- Пробачте, трохи нервую, - зітхнув я, спробувавши взяти себе в руки. - Я просто хотів сказати, що цей день — справжнє свято. Свято кохання, свято нового початку. Амелія і Євген, ви створили щось неймовірне, щось, що надихає нас усіх.

Я вкотре глянув на дівчину, в очах якої побачив тінь сумніву, якби вона це не показувала.

- Знаєте, я думав тости казати – це завжди просто. Але тільки почав готовити, усе змінилось, - я нервово протер лоба та прочистив горло. – Я звичайний охоронець, який працює на сім’ю Федоренків. Я знаю Амелію досить давно, однак пізнав її нещодавно. Я ніколи недолюблював цю білявку і вона мене шалено дратувала, - я посміхнувся, впіймавши зацікавлений погляд Лії на собі. Вона також посміхалась, стиснувши губи. – А коли її батько, Максим Ігнатович, повідомив мене, що я маю стати її охоронцем. Стати тінню, очима та вірним плечем для його Амелії, то мене це взагалі вбило…

- Я вірний усій вашій сім’ї, Максиме Ігнатовичу, - додав я.

- Так, я вірю тобі, синку. Але зараз я хочу, аби ти став охоронцем для моєї доньки.

- Пробачте, що? – запитав я, не приховуючи своє здивування. Я стати охоронцем для тієї зміюки? Я перша причина, чому їй потрібен охоронець!

- Ти все вірно почув. Я хочу, аби ти став тінню, очима та вірним плечем для неї. Вона приїздить завтра вранці й хоче провести невеличкі канікули у нашому будиночку біля моря.

- Але чому власне я маю бути для неї охоронцем? Здається, їм більше до вподоби Дмитро, чи Захар, але зовсім не я.

- Тому я обрав тебе. До минулих хлопців вона мала деякий інтерес, як і вони до неї. А ви не дуже любите одне одного. Моє рішення не обговорюється. Я хочу, і ти станеш тінню, очима та вірним плечем для моєї Амелії. Вона завжди мусить бути під твоїм наглядом, Дем’ян!

- Хто я такий, аби бути охоронцем балуваної дівчинки, яка навіть моє прізвище не змогла запам’ятати? – продовжив я, сміючись. - А те, як вона розбудила мене посеред ночі, після сварки зі своїм батьком, і наказала негайно відвезти її на море, я не забуду ніколи..

- Можливо я буду занадто грубим з вами, Амелія Максимівна, проте чи не могла б наша подорож дочекатись принаймні шосту ранку? – запитав я, міцно стискаючи руками кермо.

- Припини мене так називати, - пробурмотіла дівчина, крутячись в різні сторони. У неї каштани під дупою, чи що?

- Я на роботі, хоча насправді, мій робочий день починається зазвичай знову ж таки о шостій ранку! – тепер пробурмотів я. Сказати, що я був злим – нічого не сказати. Я занадто нервова людина, якщо хтось порушує мій комфорт.

- Так, я мушу попросити вибачення у тебе, що застала тебе так несподівано. Але я не могла більше слухати свого батька!

Амелія значно підвищила тон, ледь не закричала. Так, можливо я і перегнув палиці, але, бляха, не я перший почав це.

Спогади, як феєрверк, почали виникати у моїй пам’яті, і я помітив, як Лія також про це думає та сміється.

- Ми доволі довго жили, сперечаючись та сварячись. Ми не розмовляли декілька днів, а можливо і тижнів, але все ж таки, потім сіли та просто поговорили, - я вкотре перевів дихання, прокручуючи бокал у своїх пальцях. – І тоді я побачив справжню Амелію..

– …Чоловік, який кохав свою дружину понад усе, так просто забуває про неї й знаходить іншу, яка зовсім не кохає його. Це дивно.

Її очі знову зустрілись з моїми. Чесно, я навіть не знав, що казати у цій ситуації. Я закохувався лише шкільні роки, хоча то складно назвати коханням. А будучи студентом, геть не звертав уваги на любов. Я був занадто зайнятим навчанням та підготовкою до своєї колишньої професії. Я навіть не можу уявити себе на місці Ігнатовича, аби розкодуватись великими словами.

- Я б так не змогла, - додала дівчина, знижуючи плечима.

- Антон твій колишній? – навіть не знаю навіщо запитав саме це.

- Так, на жаль, - вона вкотре скривилась, хитаючи головою. – Ти щось казав, що у мене дуже погані подруги?

- Так. Одна з них так точно, - я зрозумів, що вона не хоче говорити про своє колишнє, тому я вдало співпав її хвилю.

- Цікаво, яка? – вона дивно посміхнулась, піднявши брови. – Та, що тобі сподобалась і ти розмовляв з нею пів вечора?

Я гучно розсміявся. Цього разу ц навіть не посмішка, а мій справжній сміх!

- Ти вмієш сміятися? – запитала Амелія, проте її питання я вже знав наперед.

- Ліє, ти мене ревнуєш до своєї подруги? – тепер запитав я, все ще маючи залишки сміху. Я протер своє обличчя й повернувся до білявки.

- Що? – гучно вигукнула вона. – Кому ти треба, дід старий?!

- Чому я старий дід?

- А в кого аптечка вже своя власна є?

- Це ознака старості? – я заперечно похитав головою. – Це ознака розумної людини у будь-якому віці!

- Та-а-ак, - простягла вона, немов скиглячи. – То що не так з Анною?

- Вона намагалась обговорити тебе зі мною, - різко відповів я. – Це дивно, що я ненавиджу плітки, але пліткую з тобою?

- Не знаю, - вона мило знизила плечима, посміхаючись. – Дивно взагалі і те, що ти розмовляєш зі мною, Дем’яне.