39

Дем’ян

На календарі той самий день, який колись я обведу чорним хрестом, або, навпаки, відзначу як свято. Сьогодні весілля Амелії, до якого вона так ретельно готувалася останнім часом. Утім, я все ще продовжую сподіватися, що щось зміниться в її фінальному рішенні.

Хто б міг подумати, що вона вирішить запросити мене як гостя, а не як свого охоронця. Насправді я взагалі не хочу туди йти. Однак, якщо вона зробить інший крок, я теж мушу зробити свій.

Я вже стояв на території палацу, де має відбутися церемонія та всі подальші заходи весілля. Нині я був одягнений у чорну сорочку поло, штани та кросівки того ж кольору, а в руках піджак. У мене був законний вихідний, тому думка батька Амелії, а також мого керівника, мене зовсім не турбувала.

Варто визнати, що місце дійсно було дивовижне. Повсюди були живі квіти та білі стрічки. Десь поруч чувся дзюркіт фонтану або, можливо, якогось невеличкого озера. Я не встиг ще оглянути всю територію палацу, і, якщо чесно, навіть бажання не було. Я просто зайняв своє місце поруч із сотнями інших гостей, аби побачити сьогоднішню церемонію.

На вулиці було доволі тепло, не дивлячись на те, що вже золота осінь. Схоже, літо вирішило ще трішки затриматися, навіть у жовтні. Сонце м’яко огортало все навкруги, додаючи дням осінньої романтики.

Гості почали збиратися, їхні голоси зливалися в легкий шум, створюючи атмосферу передчуття і хвилювання. Білі стільці були акуратно розставлені вздовж доріжки, яка вела до арки, прикрашеної білими трояндами та гірляндами. У повітрі витала легка напруга, адже всі очікували початку церемонії.

Я стояв осторонь, спостерігаючи за цим святковим розмаїттям, відчуваючи змішані почуття. З одного боку, я радів за Амелію, бачачи, як вона отримує те, про що мріяла. З іншого боку, мене не покидало відчуття жалю та розгубленості. Що, якщо вона не робить свій вибір від щирого серця? Що, якщо її серце все ще належить комусь іншому?

Час минав, і ось нарешті я побачив, як Лія виходить з палацу. Вона виглядала неймовірно у своїй білосніжній сукні, яка мерехтіла під сонячними променями. Її обличчя сяяло щастям, але в її очах я бачив щось більше, щось, що не давало мені спокою.

Я зітхнув, намагаючись зібратися з думками. Час від часу мої погляди перетиналися з її, і кожен раз я відчував, як щось всередині мене перевертається. Можливо, це був наш останній шанс. Можливо, ми все ще могли змінити хід подій.

Гості встали, музика заграла, і Амелія пішла до арки, тримаючи за руку свого батька. Вони крокували повільно, з кожним кроком наближаючись до моменту, який змінить усе. Я стояв і дивився, як вона йде назустріч своєму майбутньому, і не міг позбутися думки, що це майбутнє могло бути іншим.

Коли вони дісталися до арки, музика стихла, і ведучий почав церемонію. Я не чув його слів, не відчував нічого навкруги, окрім присутності дівчини, яку безмежно кохаю. Вона стояла там, така красива і така далека. І в той момент я зрозумів, що, незалежно від того, яке рішення вона прийме, я завжди буду поруч, готовий підтримати її, незалежно від обставин.

Церемонія тривала, а хвилини тягнуться вічністю. Кожне слово, кожен жест були для мене як останні акорди незакінченої мелодії. Але зрештою, що б не сталося, я знав, що це був її вибір, її життя. І якщо вона буде щаслива, я зможу знайти спокій у своїх думках. Принаймні, буду намагатись це зробити. Навіть якщо на це підуть сотні років.

- Шановний Євгене, ви готові взяти Амелію в дружини та поклястися їй у вічному коханні, оберігати та турбуватися про неї, попри незгоди та образи, та бути їй вірним усе своє життя?

- Так, готовий, - впевнено відповів Євген, дивлячись на Амелію такими закоханими очима, як це роблю і я.

- Шановна Амеліє, ви готові стати дружиною Євгена та поклястися йому у вічному коханні, стати надійним порадником та підтримкою, і бути вірною йому усе своє життя?

Моє серце зупинилося, і я перестав дихати. Зараз усе має стати на свої місця, і все залежить від Амелії та її відповіді.

Час, здавалося, тягнувся ще довше, ніж вічність. Амелія мовчала, дивлячись на свій білий букет. Вона, ніби прокручувала усе у своїй голові, вагаючись із відповіддю. Її очі вмить знайшли мене, однак її погляд нічого не говорив мені. Я просто стояв, чекаючи на вирішальний постріл.

- Так, готова, - тихо відповіла вона, повертаючись обличчям до свого вже чоловіка.

Я криво усміхнувся і зітхнув. Вона зробила свій вибір.

Слова застигли в повітрі, як невидимі нитки, що тримали мене у цьому моменті. Я відчував, як кожна секунда б'є мені у груди, залишаючи сліди на серці. Це був момент, коли все, що я сподівався і про що мріяв, зникло в одній короткій відповіді.

Амелія стояла перед Євгеном, і їхні очі зустрілися в обіцянці, яку вони дали одне одному. Її обличчя сяяло щастям, але я бачив у її очах те, що можливо, інші не помітили — тінь сумніву, яка все ж таки не покидала її. Чи була вона впевнена у своєму рішенні? Чи це був лише спосіб втекти від тиску та обов'язків? Або я просто все це вигадав, досі не повіривши у тяжку реальність.

Музика почала грати, огортаючи всіх присутніх своєю мелодією, гості почали аплодувати. Вони обмінялися кільцями, і їхній перший поцілунок як чоловіка та дружини був сповнений ніжності та трепету. Це був момент, коли я зрозумів, що вона справді вирішила піти цим шляхом.

Я відвернувся, намагаючись сховати свої емоції, які кипіли всередині мене. Часом життя дає нам вибір, і не завжди ми обираємо те, що хотіли б. Але я знав, що маю поважати її рішення, навіть якщо це означає відпустити її назавжди.

Після церемонії гості почали збиратися на святковий банкет. Я, як і раніше, залишався осторонь, спостерігаючи за цим святковим хором. Амелія була серед своїх друзів і рідних, сміялася та раділа, але інколи наші погляди зустрічалися, і я бачив у її очах ті самі невисловлені слова.

Поступово вечір опускався на це казкове місце, і я вирішив, що настав час зробити та свій крок.