32

Дем’ян

Голова шалено тріщала. Вже декілька днів Амелія повністю ігнорує мене. Як би я не намагався із нею зв’язатись, результату нуль. Повідомлення не читає, на дзвінки не відповідає, а зустрічей взагалі уникає. Персонал каже, що вона майже не виходить зі своєї кімнати, ніби захворіла і не хоче заразити інших.

Я почував себе повним покидьком. Тільки все почало налагоджуватись, як знову все пішло шкереберть. Я не хотів виконувати доручення Ігнатовича, але і відмовити злякався. Боявся, що якщо скажу правду, взагалі втрачу можливість бачитися з Амелією. Хтозна на що ще здатен цей старий.

Сидячи на краю дивану, я знову перечитував наші останні повідомлення. Її слова боліли, мов гострий ніж, який проникав усе глибше в мою душу. Відчуття провини роз'їдало мене зсередини. Згадував наші щасливі моменти, коли ми гуляли по пляжу, сміялися над жартами та просто були разом. Тепер все це здавалося таким далеким і недосяжним.

Я підійшов до вікна і подивився на сіре небо. Дощ, здається, не припинявся вже кілька днів, створюючи похмурий і меланхолійний настрій. Ніби сама природа відображала мої почуття. Я знав, що мушу щось зробити, щоб виправити ситуацію, але не знав, з чого почати.

Може, спробувати ще раз поговорити з нею? Але як змусити її вислухати мене, якщо вона не хоче навіть бачити мене? Я вирішив написати ще одне повідомлення, вкладаючи у нього всю свою щирість і біль:

Дем’ян: Амеліє, я знаю, що я завдав тобі болю. Я знаю, що зараз ти мене ненавидиш, але, будь ласка, дай мені шанс все пояснити. Я зробив помилку, і мені дуже шкода. Я кохаю тебе понад усе на світі, і готовий зробити все, щоб виправити ситуацію. Будь ласка, хоча б вислухай мене.

Я відправив повідомлення і відчув, як серце забилося швидше. Це був мій останній шанс. Якщо вона не відповість, я навіть не знаю, що робитиму далі. Може, варто спробувати поговорити з її батьком? Але чи послухає він мене? Чи зможу я переконати його, що дійсно люблю Амелію і що вона для мене важливіша за будь-які його плани?

Я сидів у кріслі, занурений у свої думки, коли раптом почув тихий стукіт у двері. Підняв голову і побачив одну з покоївок.

- Пан Ігнатович хоче вас бачити у своєму кабінеті, – тихо сказала вона і зникла.

Моє серце затремтіло від передчуття. Чи дізнався він про мої спроби зв’язатися з Амелією? Що ж, залишалося лише одне – йти й дізнатися. Я підвівся і попрямував до кабінету, готуючись до чергової важкої розмови.

Коли я увійшов, Максим Ігнатович сидів за своїм столом, розглядаючи якісь документи. Він підняв голову і подивився на мене суворим поглядом.

- Дем’яне, сідай, – коротко сказав він.

Я сів на стілець і відчув, як руки тремтять від напруги.

– Щось трапилось? – запитав я, намагаючись зібратися з думками.

Максим Ігнатович подивився на мене, його погляд був важким і серйозним.

– Не дуже, – відповів він, – я хотів тебе попередити, що твій контракт щодо того, аби бути охоронцем Амелії, закінчився.

Я кивнув, намагаючись зберігати спокій.

– Так, я знаю, – видихнув я, стримуючи нервове тремтіння в голосі.

Максим Ігнатович продовжував дивитися на мене, потім додав:

– Але Амелія просила мене, аби ти залишився ще трішки її охоронцем.

Я здригнувся від несподіванки.

– Амелія, – прочистив горло. – Амелія Максимівна просила?

– Так, тому з цієї нагоди, хочу нагадати про нашу місію.

Моя нервова напруга зросла до межі. Зібравши усі свої думки, я наважився сказати те, що давно хотів.

– Максиме Ігнатовичу, я хотів у вас попросити дещо, – сказав я, намагаючись зібрати всю свою рішучість. – Я не бажаю брати участь у…

Раптом двері кабінету різко відчинилися, і в них увійшла Амелія. Вона була напрочуд красивою у вечірній сукні до підлоги, її обличчя сяяло макіяжем.

– Тато, – сказала вона, ніби не помічаючи мене. Її голос був холодний, і погляд оминав мене, ніби я був пустим місцем.

– Так, доню? – відповів Максим Ігнатович, і його обличчя сяяло від радощів.

Амелія кинула на мене короткий, байдужий погляд і промовила:

– І ти тут, Дем’яне, – її слова були холодні, як лід. – Це добре. Тато, ти не уявляєш, хто приїхав назад до України! Євген! Пам’ятаєш, ми дружили сім’ями раніше? До того, як він переїхав до Австралії.

– Так, Амеліє, пам’ятаю, – відповів її батько, який ось-ось лусне від радощів.

– Так ось, він запросив мене на побачення, – Амелія посміхнулась, і ця посмішка здалася мені наче удар в груди.

Побачення? Про що вона говорить? Вона вирішила помститися мені?

– Тому я буду пізно, і мені потрібен охоронець. Гадаю, Дем’ян впорається з цим, так? – її слова були беземоційні, і вона кинула на мене ще один короткий погляд.

Я відчув, як підлога ніби вислизнула з-під моїх ніг. Вона дійсно грає цією ситуацією, щоб помститися мені. Що ж, можливо, я це заслужив. Але що мені робити далі? Як виправити все це?

Максим Ігнатович, здається, не помічав моїх внутрішніх мук. Він просто кивнув і сказав:

– Добре, Дем’яне, ти будеш супроводжувати Амелію. Пам’ятай, що це дуже важливо.

Я кивнув, намагаючись зібратися з силами.

– Так, шефе. Я впораюсь.

Амелія повернулась до дверей, навіть не глянувши на мене більше. Вона йшла, залишаючи мене в розпачі, і я знав, що це буде найважча ніч у моєму житті.

Коли двері за нею зачинилися, я відчув, як усе навколо мене розпливається. Наче увесь світ раптом втратив кольори та наповнився лише тінями. Я намагався зібратися з думками, але мозок відмовлявся працювати. Слова Максима Ігнатовича продовжували звучати у моїй голові, наче глухий барабанний бій.

«– Добре, Дем’яне, ти будеш супроводжувати Амелію. Пам’ятай, що це дуже важливо.»

Я ледве стримувався, щоб не вибухнути від емоцій. Вона грала зі мною, ніби я був пішаком у її грі. Але я розумів її біль, розумів її гнів. Я знав, що заслужив це, але все одно було боляче. Голова шалено тріщала від думок і напруги. Якби я тільки міг повернути час назад і все виправити… Але зараз мені залишалося тільки чекати й сподіватися, що зможу знайти спосіб виправити все це.