31

Амелія

Ми доволі швидко дісталися дому. Напевно, Дем’ян зловив купу штрафів. Хоча, коли я намагалася з ним поговорити чи просто пожартувати, він ніяк не реагував. На мить мені здалося, ніби ми знову повернулися до того стану, як колись, коли він ненавидів мене та вважав нестерпною.

Я потрясла головою, намагаючись прибрати погані думки з голови. Сидячи у своїй кімнаті, розкладала речі по полицях. Було дивно опинитися в батьківському домі. Я вже звикла жити біля моря, звикла жити разом з Дем’яном. Засинати і прокидатися поруч. А зараз, знову бути тут і приховувати свої почуття перед батьком – було доволі складно.

Загалом, тато не виглядав надто зраділим нашій появі. Як тільки ми переступили поріг будинку, він одразу ж натякнув Дем’яну, що чекає на нього в кабінеті, як тільки той прийме душ. Хоча б це йому дозволив.

Я спустилася на перший поверх будинку, аби знайти одну з покоївок. Мені потрібні були хімічні засоби, щоб прибратися у кімнаті, а де вони зазвичай стоять – я не знала.

Проходячи повз вітальню, я зупинилася на мить, щоб озирнутися навколо. Будинок, який колись здавався мені таким рідним і затишним, тепер відчувався чужим і холодним. Речі, які я колись любила, тепер здавалися мені чужими. Моя кімната, в якій я виросла, відчувалася тісною і незатишною після простору і свободи, які ми мали з Дем’яном біля моря.

Нарешті, знайшовши одну з покоївок, я попросила її про допомогу. Вона мовчки кивнула і повела мене до комори, де зберігалися всі необхідні засоби. Я подякувала їй і повернулася до своєї кімнати, намагаючись зайнятися прибиранням, аби відволіктися від своїх думок.

Поки я витирала пил і розкладала речі, мої думки невпинно поверталися до Дем’яна. Що ж сталося між нами? Чому він знову став таким відстороненим і холодним? Чи це просто через стрес від зустрічі з моїм батьком? Або, можливо, щось інше турбує його?

Я намагалася зосередитися на прибиранні, але думки про Дем’яна не давали мені спокою. Зібравши всю свою волю, я вирішила, що не дозволю цим думкам зламати мене. Я мушу бути сильною. Я мушу вірити, що все налагодиться. Ми пройшли через багато, і я впевнена, що ми зможемо подолати і цей виклик.

Зробивши глибокий вдих, я закінчила прибирання і спустилася вниз, щоб подивитися, як ідуть справи у Дем’яна з моїм батьком. Сподіваюся, їхня розмова не буде надто напруженою і ми зможемо знайти шлях до порозуміння.

- Дем’яне, ти обіцяв бути вірним мені та моїй родині! – крикнув тато. Я ще навіть до його кабінету не підійшла, а вже чула цей шум. Схоже, справи дійсно йдуть не гарно.

- Я і так вірний вам, шефе.

Я зупинилась біля дверей, намагаючись бути якомога тихішою. Знаю, що підслуховувати не гарно, однак нічого не можу з собою вдіяти.

- Тоді, чому ти досі не виконав своє завдання?

Що? Яке завдання? Чому взагалі Дем’ян має якісь завдання?

- Я вам вже пояснював, що це виявилось дуже складно, - спокійно відповів хлопець.

- Складно? Тобі так складно було звести Амелію та Євгена? - Що? Я декілька разів покліпала очима, намагаючись зрозуміти, чи дійсно я все правильно почула. – Дем’яне, ти ж розумієш, що ти не впорався зі своїм завданням?

- Розумію, шефе..

Чому.. чому Дем’ян такий спокійний? Чому він взагалі мав мене звести з Євгеном?

- У тебе є щось з моєю донькою? – запитав тато, продовжуючи тримати злий голос. – Ти закохався? Чи що? Ти ненавидів її більше за будь-кого!

- Ні, Максиме Ігнатовичу, я не закоханий у вашу доньку. Просто завдання вийшло значно складнішим, аніж ви думали.

Я відчула, як серце видало декілька занадто сильних ударів.. Він клявся мені у коханні. Говорив, яка я прекрасна і як сильно хоче бути зі мною.. А насправді мав якісь завдання від мого батька, про які мовчав?

- Мені потрібне весілля Євгена та моєї доньки, Козак. До кінця літа залишилось не так багато, як ти думаєш. Якщо весілля не буде, ти втратиш роботу.

- Я вас зрозумів, Максиме Ігнатовичу. Зроблю усе, що в моїх силах.

Це було наче удар під дих. Все, що я знала про Дем’яна, раптом стало під великим сумнівом. Моя свідомість була переповнена сумнівами й болем. Як він міг, так зі мною вчинити? Я хотіла вірити, що наші стосунки були справжніми, що його слова були щирими. Але тепер всі мої почуття здавались марними.

Стоячи біля дверей, я намагалася зібратися з думками. Як мені тепер поводитися? Чи варто зіткнутися з Дем’яном прямо зараз, вимагати пояснень? Чи краще чекати, поки він сам все пояснить? Різні варіанти пробігали в моїй голові, але жоден з них не здавався правильним.

Почуття зради та розчарування переповнювали мене. Як він міг бути таким лицеміром? Як міг так довго обманювати мене, дивлячись мені в очі? І що тепер? Як я можу продовжувати довіряти йому після всього цього?

Врешті-решт, я вирішила відступити. Потрібно було обдумати все, перш ніж діяти. Я повернулася до своєї кімнати, намагаючись не видати своїх емоцій. В душі кипіло безліч питань і сумнівів, але зараз головним було зрозуміти, що робити далі. Відкривши двері своєї кімнати, я знову відчула цю гнітючу самотність. Стіни, які колись були рідними, тепер здавалися тюрмою.

Я впала на ліжко, затримавши сльози. Час іде, але відповіді все ще немає. Що ж, можливо, завтра все стане ясніше. Але тільки я почала відходити, як мені прийшло повідомлення:

Дем’ян: Ти як, мила? Втомилась після дороги?

Він серйозно? Як він може поводитися так, ніби нічого не було?

Амелія: Ти мені нічого сказати не хочеш?

Дем’ян: А маю? Вибач, я не дуже розумію тебе, якщо чесно... Ти образилась на мене через те, що я не сміявся з твоїх жартів?)

Моїм нервам зараз прийде кінець! Чому він вдає, що нічого не сталось? Чому він мовчить, коли поруч з ним стільки брехні?

Я стискала телефон, мої руки тряслися від люті. Невже він дійсно думає, що зможе так легко уникнути відповідальності за свої дії? Як він може бути таким бездушним і лицемірним?