29

Дем’ян

- Дем’яне, прошу тебе, скажи, що це жарт! І ти можеш дихати навіть без мене, чи зі мною, неважливо!

І хоч я не міг говорити, і мені було взагалі не добре, я все ще був у свідомості. Я одразу зрозумів, що це була бджола й у мене почалась реакція на укус. Я намагався показати те місце біля шиї, де здається був укус, але не знаю, чи це гарно виходило.

- Тебе вкусила бджола? Бляха! – нервово закричала Лія, оглядаючи моє тіло. – Я читала про це! Читала! Я маю витягнути жало, а ти маєш лягти!

Чи то я так послухав дівчину, чи то вже не слухало моє тіло мене і я різко опинився на підлозі.

Насправді далі я вже мало, що відчував, бачив та чув. Лише згодом прокинувшись різко у своєму ліжку, я побачив декількох лікарів та саму Амелії, що тримала мою руку.

- Що зі мною? – хриплячи, запитав я.

- Нарешті ти прокинувся! – Лія ще більше стиснула мою долоню своїми та піднесла її до свого обличчя.

- У вас був анафілактичний шок через укус однієї з бджіл. Вам дуже пощастило, що ваша дружина швидко зреагувала, викликала нас і вчасно дала вам ліки.

- Дружина? Шок? Ліки? – перепитав я, все ще відходячи. Занадто багато інформації.

- Відпочивайте. Вам треба полежати, - лікар постукав мене по плечу та швидко зник, як і уся його команда.

- Я зараз повернусь, - ніби не бажаючи йти, ніжно промовила Лія та пішла проводити лікарів.

Я продовжував лежати в ліжку, дивлячись в стелю. Я все ще не міг відійти від недавнього. У мене ніколи не були схожих реакцій на укус. Зазвичай я дуже обережно ставився щодо цього, і ніколи не дозволяв, аби це сталось. Проте ніколи не можеш очікувати та передбачити усе.

- Ти як себе почуваєш? Лікарі сказали, що тобі скоро має бути краще вже, - Лія сіла поруч зі мною та знову взяла мою руку.

- Ляжеш біля мене?

Вона посміхнулась та швидко опинилась поруч зі мною на ліжку. Не уявляючи того, звідки у мене взялись сили, але я зумів обійняти дівчину, сховавшись у її обіймах також. А ще намагався не роздавити її своєю вагою.

- Все добре, розслабся та бережи свої сили, - я відчував як її пальці проводили мені по плечах та спині. Я вже ще був без верхнього одягу, і тільки пов’язка поруч з шиєю, нагадувала про укус.

- Дякую тобі, - прошепотів я. – Справді, дуже дякую.

- Перестань, я мала зробити усе, щоб допомогти тобі.

- Навіть ображаючись на мене, - я похитав головою, не дивлячись на те, що прямо таки сховався в обіймах Амелії. – Я дурень.

- Можливо, трішки є, - її голос вже був жвавіший, ніж раніше. – Проте, ти схоже, дійсно не можеш без мене навіть дихати.

Я посміхнувся, згадуючи усе те, що говорив.

- Схоже, так воно дійсно є насправді, а не лише мої слова, - я залишив короткий поцілунок на ключиці дівчини, а потім ліг поруч, щоб бачити її краще. – Пробач мені за все.

- Все добре, Дем’яне, - вона також подарувала мені свою посмішку та повернулась обличчям до мене. – Тобі немає про, що хвилюватись.

- Насправді, - я посміхнувся, зволожуючи губи. – Насправді, дивно то чи ні, але мені сподобалась твоя гра щодо Євгена сьогодні.

- Невже?

- Так. Тебе так просто не перебачити, Ліє.

- Я думала, що ось-ось і ти спопелиш усе навкруги, почувши тільки один його голос, - Лія посміхнулась, продовжуючи уважно дивитись мені у вічі.

- Я теж так думав, якщо чесно, - зізнався я, відповідаючи взаємністю.

- Я дуже злякалась, Дем’яне, - її долоня повільно піднялась та опинилась у мене на щоці. – Злякалась, що зможу втратити тебе через якусь там бджолу. Спочатку я подумала, що ти жартуєш і дуже гарно, утім невдало, бо з цим не жартують! Але.., але ти вже починав просто синіти без нестачі повітря, і я… Мені..

Я вчасно помітив як поодинокі сльози почали падати з її очей, тому тепер була моя черга ховати дівчину у своїх обіймах. Вона притиснулась до мене так міцно, так близько, ніби все ще боялась, що я не тут.. не з нею.

- Ліє, я тут, чуєш? Я живий і я поруч з тобою, завдяки тобі, - ніжно прошепотів я, продовжуючи гладити її по голові. – Мені просто не слід було пити твій лимонад.

- Так! – крикнула вона. – Це тому, що ти випив весь мій лимонад! Якби ти його не випив, тебе б не вжалила оса, у тебе не було б шоку, а я б залишилась зі своїм напоєм!

Я розсміявся, хоча і тримався, щоб цього не було. Проте почувши мій сміх, тіло Амелії розслабилось, як і сама вона. Її серцебиття вже було доволі спокійним, ніж хвилиною тому, а сльози перестали зволожувати мої груди.

- Я кохаю тебе, - навіть не зрозумівши як це трапилось, але я сказав.

- Що? – перепитала Лія, ніби затамувавши подих, продовжуючи лежати в моїх обіймах.

- Я кохаю тебе, Ліє, - повторив. Дівчина нарешті вирвалась з моїх рук та глянула на мене своїми заплаканими очима. - Я дійсно більше не можу без тебе аж ніяк.

- Навіть, таку заплакану та часом нестерпну кохаєш? – знову перепитала вона.

- Ліє, - я посміхнувся, обережно обійнявши її все ще мокрі щоки. – Ти дивовижна та незрівнянна. Ти неймовірно прекрасна у будь-якому вигляді, чи то з просоння, чи заплакана, чи зла та готова вже мене вбити. Особливо, за свій лимонад.

- Ти дійсно дурень, Козак, - Лія посміхнулась та вмить кинулась на мене з обіймами.

- Такий вже є, - я також посміхнувся, знижуючи плечима. Очі Амелії вкотре знайшли мої, і я вже не міг себе стримувати, тому накрив її губи своїми, дозволяючи закріпити цей момент ще більше. – Ммм, доволі солоно.

- Я терпіла твою гірку каву, тому терпи й ти!