28

- У якому віці,  у тебе був перший поцілунок? – запитала Лія, вкотре насолоджуючись своєю чергою ставити питання.

- У дванадцять, - коротко відповів я, проте зустрівшись з прискіпливим поглядом дівчини, зрозумів, що така відповідь їй не подобається. – Гаразд. Мій перший поцілунок був з моєю подругою. Звичайна знайома, яка проживала у сусідній квартирі. Ми були одного віку, наші батьки товаришували, утім напевно тількичерез це ми й спілкувались. Ми не були однокласниками, у нас були різні інтереси. А поцілунок був просто через те, що вона прочитала щось в якомусь журналі й змусила мене спробувати, аби відчути як це.

- І як це було? – з нахабною посмішкою перепитала білявка.

- Це було жахливо. Не знаю, чи то я так жахливо цілуюсь, чи вона, - я похитав головою, намагаючись забути то, як страшний сон.

- Ну, тоді ти доволі прокачав свій рівень у поцілунках.

Я підняв погляд на Лію, яка продовжувала посміхатись. Вона уважно дивилась мені у вічі, спираючись щокою на свою руку, що лежала на спинці дивану. І хоча я був одягнутий, я почувся так, ніби я точно не в одязі у її думках.

- Це добре, - посміхнувся я. – А твій перший поцілунок був яким і коли?

- Ну, - вона нервово прочистила горло та підняла очі до стелі. – Насправді, він був також в такому віці, як в тебе. Якщо точніше, то мені було тринадцять.

- Мені варто глянути на тебе, так само як ти на мене, щоб почути більше деталей?

- Насправді, - Лія вкотре нервово прочистила горло та поправила своє волосся. – Він був з Євгеном.

З мене вирвався дивний короткий сміх.

- З тим самим Євгеном? – перепитав я, звівши брови.

- Так. З тим самим.

- А, - я стиснув щелепу якомога сильніше, натягнувши кутики губ догори. – Зрозумів.

Лія розсміялась, спостерігаючи, як я намагаюся утримати свої руки та розмірковую про наступне слово. Вона завжди мала здатність підмічати дрібниці, навіть такі, як часті зміни положення моєї щелепи або неспокійні рухи моїх пальців, коли я ревную чи нервую.

- Ну запитуй вже, - сказала дівчина, хитаючи головою.

- І як саме це було?

- Ми з дитинства товаришували з Євгеном і були доволі близькими друзями. Не скажу, що між нами завжди щось було, проте з дорослішанням приходило усвідомлення, що дружба між чоловіком та жінкою в деяких випадках не можлива. Зокрема, коли комусь одному, або навіть обом у цій дружбі подобається його товариш. Тому так, він мені подобався декілька років, як напевно і я йому. Утім, ми намагались не думати про щось таке, адже все ще були дітьми. А потім я дізналась, що він та його батьки летять до Австралії. Спочатку я думала, що це просто на літо, але потім Євген сказав, що вони тепер будуть там жити, - не дивлячись про те, що Лія розповідала мені про своє, напевно, перше кохання, мені було цікаво її слухати. Її невдалу історію кохання, на яку так сильно зараз чекає її батько. – Я була дуже засмучена. Я вважала його своєю найближчою людиною, а він так просто летить на інший материк. Він довго запевняв мене, що відстань ніяк не вплине на наше спілкування. Однак вона вплинула. Ми спілкувались дуже мало, а згодом взагалі перестали. Наш поцілунок з ним був в той самий вечір, коли він розповів мені, що летить. А ще він сказав, що він закоханий у мене. Тому якось так.

Я помітив як погляд Амелії вже не був таким веселим та сяючим як декілька хвилин тому. Насправді я не знав, що саме потрібно казати у таких випадках. То її перше кохання. Як-не-як, але воно залишає певний слід чи осад у наших серцях та в пам’яті.

- Ти рада, що зустріла його зараз? – з неабияким страхом, запитав я. Я боявся почути, що її почуття до нього прокинулись. А можливо просто сум та тяга до минулого.

- Я рада, що зустріла його, проте ми давно не такі, як раніше. Людям властиво змінюватись, а їх дитяче кохання не завжди живе з ними протягом усього їхнього життя.

- А якби все склалось інакше.. – я відчув, що дівчина знову дивиться на мене, поки я розглядаю картину на стіні позаду неї. – Якби він не поїхав, або між нами нічого не закрутилось. Що якщо між нами нічого не буде серйозного і це звичайний курортний роман, який восени закінчиться, ти даси шанс Євгену?

Як би сильно я не боявся тієї самої відповіді, однак я хотів дізнатись точно. Хотів впевнитись в тому, що такий варіант реальний. Принаймні через те, що так дійсно воно і буде.

- Для чого тобі це? – здивовано запитала Лія. Її очі продовжували гуляти по моєму обличчю, ніби шукали усі відповіді там.

- Це просто думки, Лія, - я зустрівся з її поглядом, намагаючись якомога далі засунути усю правду, що приховую, у собі.

- Мені прикро, що ти думаєш, що у нас звичайний курортний роман, який закінчиться у вересні.

Амелія різко піднялась з дивану та пішла до себе на другий поверх, залишаючи мене наодинці зі своїми проклятими думками.

Я знав, що я сказав зайве, що запитав зайве. Утім вже нічого не змінити. Варто, чи ні, але я мусив знати правду. Розглядати усі можливі варіанти, передбачити усе заздалегідь – це були базові речі з фундаменту моєї роботи.

Чи хочу я думати, що наші стосунки можуть закінчитись, навіть не почавшись нормально? Ні. Чи хочу я постійно думати про завдання від Ігнатовича? Ні. Чи хочу я просто бути з Лією? Так!

Я можу начхати на всіх. Позбутися та втратити усе, що маю, аби просто бути з нею. Але ніби щось у мені, все ж таки, не давало цього зробити. Стримувало мене. Зупиняло.

З рештою, прибравши негативні думки та привівши себе в порядок, за допомогою холодної води в обличчя, я піднявся в кімнату до дівчини. На диво, було занадто тихо. Ніби так і має бути. Я обережно відкрив двері та зайшов. Лія спокійно лежала на своєму ліжку повернутою до вікна.

Я боявся злякати її, чи навіть зробити ситуацію між нами ще більш критичною, однак я дозволив собі підійти до неї ближче.

- Лія? – тихим голосом сказав я. Проте відповіді так і не почув. І не дивно, адже очі дівчини були заплющені. Схоже вона швидко заснула. – На добраніч, мила.