26

Дем’ян

- Тобі не здається це дивним? – запитав я, продовжуючи перебирати волосся Лії, поки вона лежить в мене на колінах.

- Що саме? – перепитала вона, відволікаючись від свого фільму.

- Це все, - видихнув. – Ми вже декілька днів не можемо одне без одного. Здається, твій Євген взагалі забув про твоє існування.

- Ти помиляєшся, - Лія піднялась з моїх ніг та сіла поруч зі мною на дивані. Я прослідкував за кожним її рухом, як завжди любив це робити, коли вона поруч. – Він не забув.

Це викликало у мене іронічний смішок.

- Взагалі мене цікавить більше те, чому тебе це так хвилює! – дівчина різко піднялась з дивану і пішла у бік кухні.

- Куди ти йдеш?

Мені також довелось піднятись вже з нагрітого місця та поплентатись за нею. Схоже ми любимо тікати від проблем в найвдаліші моменти.

- Води хочу. Ти занадто кислий, Дем’яне.

- Чому ти злишся? – я закотив очі, спираючись руками на стіл. – Я тебе просто запитав за Євгена.

- Тебе не цікавив він майже тиждень. А тут ти вирішив запитати про нього. Ми так гарно проводили ці дні разом, Дем’яне, а тебе досі цікавить хлопець, якого я бачила декілька разів?

- По-перше, - підняв руку. – Заспокойся, Лія. Це було всього лише питання. Мене взагалі не цікавить Євген і, чи все ще живуть його сподівання на тебе. По-друге, мене хвилюєш тільки ти. І я все ще також твій охоронець. Тому і цікавлюсь твоїми залицяльниками.

Занадто багато брехні… Ці слова лунали в моїй голові, наполегливо нагадуючи про те, що попри вигляд зовнішньої гармонії, всередині - темрява. Я прекрасно розумів, що я все ще маю завдання, аби Амелія та Євген стали парою. Так, цей план довелось трішки відстрочити, проте він все ще живий і дихаючий, чекає на своє втілення.

Залежність від реалізації цього плану в моїх думках, я розмірковував, чи зможе Лія повестись на цю історію, чи обере вона Євгена, а не мене. І хоча раціональна частина мого розуму нагадувала, що я не маю права втручатися у чужі особисті справи, я не міг позбутися внутрішньої тривоги та певної невпевненості.

Моя мета була прозора, але шлях до її досягнення виявився повний хитрощів та непередбачуваних випадків. Як, наприклад, я просто закохався у Лію. Тому, тепер я не буду робити усе, аби вони зійшлись – це не мої інтереси. Утім, напевно, спілкування вони все ще мають якесь підтримувати, принаймні для Максимовича, який в цій історії був більше спостерігачем, ніж активним учасником.

- Пробач, я напевно даремно підняла шум цей, - Лія винувато посміхнулась і підійшла ближче до мене. – Мій колишній часто ставив питання про моїх друзів чоловіків, чи просто знайомих. А потім влаштовував скандали через це..

- Я не твій колишній, і не збираюсь через якогось хлопчика з тобою сваритись, Лія. Я ревнивий, але я не дурень.

Я обережно обійняв її однією рукою, легенько притискаючи до своїх грудей. Я відчував, як з кожною секундою, тіло Амелії розслабляється, а серцебиття унормовується.

- Ти дійсно іноді занадто ревнивий, - прошепотіла вона, а потім підняла свій погляд до мене. - Проте, ти тоді мовчиш. Ти ніби, в цей час, їси себе, а не інших. Утім, це сексуально.

Я здивовано подивися на дівчину, звівши свої брови між собою. Вона ледь помітно посміхнулась, а потім вкотре вже вдарила мене по носі. Здається, вона просто-таки обожнювала це робити. Ніби я її песик, а не.. хлопець? Друг? Коханець? Хто я для неї?

- Завжди в такі моменти, відчуваю на собі твій палкий погляд, - продовжила.

- Ти завжди під моїм наглядом, Лія.

- Під твоїм палким наглядом, ти хотів сказати? – Амелія широко посміхнулась, закусуючи свою нижню губу.

- Чого ти добиваєшся, Амелія Максимівна? – я також посміхнувся. Не було сенсу вже приховувати це. Лія зводила мене з розуму з кожною секунду все більше й більше. Ніби я ось-ось і вибухну.

- Хочу, аби тобі вночі знову приснилась я.

- Тебе не хвилює те, що ти снишся мені кожної ночі?

- Хм, - вона награно надула губи та зробила крок назад від мене.

У цій затишній оселі, де просторі кімнати вже обволікало легке, затемнене світло нічної темряви, ми проводили наші вечори в незмінній рутині, що стало для нас вже звичкою. Залишаючись поруч, ми переповнювали наші зустрічі переглядом фільмів, запальними партіями в настільні ігри, або просто глибокими, спокійними розмовами про будь-що, що приходило на думку. Кожен момент разом пролетів непомітно, як корабель по спокійній воді, що несе нас у безмежжя часу.

Хоча ми і продовжували спати кожен у своїй кімнаті, в кожній нашій розмові, в кожному нашому погляді була відчутна таємна тяга, що веде нас до більшого, до того, що ми обидва прагнемо, але що залишалося поки що тільки на межі нашого спільного досвіду. Адже кожен з нас, свідомо чи несвідомо, очікував на той самий момент, коли це все стане можливим, коли наші серця зможуть вільно з’єднатися в одне ціле. Кожного разу Лія натякала на більше. Авжеж, я також хотів це більше, проте очікував той самий момент для цього. І кожну ніч, як «подарунок», отримував гарячі сновидіння.

- Гадаю, мені час спати, Дем’янчику. Вже й так пізня година, - продовжила Лія, а потім піднялась навшпиньки, залишаючи на моїй щоці короткий поцілунок.

- Чека-а-ай, - я обережно потягнув її за руку до себе.

- Що?

- В щоку ти цілуєш Євгенчика, а я зовсім не він, мила!

Я одразу ж, з легкістю, підняв Амелію та посадив на стіл. Вона була трішки шокована, але нічого не сказала. Просто продовжила посміхатися своєю переможною посмішкою.

- І чого ти хочеш? – запитала вона, кладучи на мої плечі свої долоні.

- Хочу, аби ти нормально зі мною попрощалась на ніч.

- Та невже? – театрально посміялась. – І як це?

- Точно не поцілунком в щоку, - я натягнув посмішку та один раз кивнув.

- Бідненький, ти образився?

- Лія, припини мене дражнити. Я також таке вмію, до речі.